Камянець-Подільський » Історія » Пам`ятки архітектури » Ратуша та судочинство в середньовічному Кам'янці-Подільському

Ратуша та судочинство в середньовічному Кам'янці-Подільському

  • 350
  • 0 0
    (Оцінок: 0)
Ратуша та судочинство в середньовічному Кам'янці-Подільському
Ратуша та судочинство в середньовічному Кам'янці-Подільському

Ратуша в Кам'янці-Подільському найстаріша в Україні, датується 1430 роком, і один найдавніших будинків старовинного Кам'янця, пам'ятка архітектури ХУ-ХІХ ст., адміністративного центру міста. Вона пам'ятає - королів і дипломатичних представників, політичних та громадських діячіе які перебували у нашому місті. Разом з будинком збереглося й підземелля, що використовувалося і середньовіччя як в'язничні камери. Тож давайте на кілька хвилин перенесемося в зовсім інший час іншу епоху і дізнаємось про цей неповторний пам'ятник архітектури.



ЗМІСТ:

  1. Історія Виникнення
  2. Площа Польський ринок
  3. Приміщення ратуші
  4. Установи в ратуші
  5. Підземелля ратуші
  6. Судовий процес та інквізиція в Кам'янці-Подільському

Історія Виникнення Ратуші:

Історичне минуле Старого міста приховує безліч таємниць. Досі остаточно не встановлено, колі виник Кам'янець. Деякі історики вважають, що місто засноване на початку нашої ери в період римо-дакійських воєн, його назва за Птолемеєм Петридава (Клепідава) від грецького "петра" або латинського "ляпіс" - камінь та дакійського "дава" - місто. Але ця концепція вимагає глибоких досліджень. Т: завдяки праці дослідників безперечно доведено про існування міста в давньоруські часи. Реставраторі' знайшли рештки житлових та оборонних будівель ХІ-ХІІ ст. і цим спростували іншу версію окремил вчених щодо виникнення міста наприкінці XIV ст. В результаті архітектурно-археологічних досліджень у Старій фортеці (Є.Пламеницька 1968-1972 рр.) та на площі Польський ринок (Є.Пламеницька 1982 р.. І.Винокур, М.Петров 1983-1986 рр.) було остаточно доведено існування давньоруського періоду б історії міста.

У ХІІ-ХШ ст. вже після розпаду Київської Русі, будучи в складі Галицько-Волинського князівства, місто набуває значного розвитку. І хоч адміністративним центром тогочасного Пониззя була Бакота. Кам'янець виступає на передній план, особливо у торговельних стосунках (тут проходив торговий шлях з Києва до Балкан). В 1240-1250-х рр. населенню Пониззя довелося вести боротьбу з монголо-татарськими завойовниками. На вимогу ханів були зруйновані фортифікаційні укріплення в Ушиці. Бакоті, Кам'янці. Влітку 1362 р. литовський князь Ольгерд з великими силами виступив проти татар і в битві на р. Сині Води розбиває і відкидає їх до берегів Азовського моря. Територія між Дніпром і Дністром увійшла до складу Великого Князівства Литовського.

Незабаром Ольгерд віддає землі Поділля у володіння синам свого брата Коріата: Олександр?.. Костянтину, Юрію і Федору. Щоб боронитися від татар, литовці приділяють увагу відбудові міст, фортець (зокрема і Кам'янецької) та будівництву нових. Даровані місту "привілеї" згідно Магдебурзького права дали позитивний наслідок. З грамоти Коріатовичів кам'янецьким міщанам листопада 1374 р. дізнаємося, що у місті населення ділиться за майновим станом на бояр, землян, міщан, а міська адміністрація складається з війта, воєводи і райців. Торговельні лавки: суконні, крамні, шевські, хлібні, різницькі і навіть лазня - все це вказує на те, що вже в той час Кам'янець був повноцінним містом з розвинутою забудованою та оборонною системою. 1432 р. - підтвердження права на самоврядування. Всі міщани розділені на 3 магістрати. Кожна народність мала свою юрисдикцію, права, звичаї, уряд, печатку, лани. У 1434 р. Поділля входить до складу королівства Польського.


ПЛОЩА "Польський ринок"

На поч. XV ст. поляки займають всі ключові позиції міста, з центральної частини виселяються жителі української общини. В 1452 р. королівська комісія викупила місто у братів Бучацьких; тоді ж (на думку Ф.Кирика) з'являється площа "Польський ринок". З виникненням Польського ринку доречно пов'язувати зведення ратуші.

Навколо неї йде інтенсивна забудова і розподіл землі. Через те, що природні умови не дозволяли розширюватися територіально, забудова стає щільнішою. Кожна сторона площі була розбита на дільниці, зайняті житловими будинками впритул один до одного. Вони мали різьблені у камені дверні портали та обрамлення вікон, як це ви бачите на прикладі Ратуші. Згідно опису 1700 р. в східних і західних кварталах їх було по 12-14, в північному і південному по 15. В основному будинки були дерев'яними. Пожежі у місті 1420 і 1616 р. сильно пошкодили будівлі і в період відбудови з'являються кам'яні житлові будинки. На кінець XVIII ст. тут нараховувалось 18 ділянок, на яких будувались будинки міської влади і заможних патриціїв, а також 28 лавок.

Наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. багато будинків на площі Польський ринок перебудували: характерне сусідство будинків ренесансного типу і класицизму. Сторони площі отримали нові назви. Південна називалася "Біржа", тут біля будинків багатих купців і фінансистів завжди гуртувався бідний люд у пошуках роботи, пропонували свої послуги міщани. У сер. XIX ст. "Біржа" була забудована дво- і триповерховими будинками, більшість з яких мали гарне архітектурне оздоблення.

Західна сторона носила назву "Шарлотка", тут знаходилася крамниця популярної серед кам'янецьких модниць мадам Шарлотти. Тут зберігся лише будинок католицької семінарії (1782 р. -зараз друкарня). Північна сторона носила назву "Журавльовка". Про неї можна судити лише на підставі фотографій і поштових листівок. З 12 будинків залишилося лише два значно перебудованих. Східна сторона - "Суконний ряд", після війни тут залишилося 4 будинки, значно перебудованих, які згадуються в описі Кам'янця 1700 р. Свідченням давнього походження цих будинків є просторі підвали, іцо виходять під тротуар і навіть під бруківку площі. В підвалах містилися майстерні, зберігалися товари, а інколи схованки зі скарбами. Ряд будинків, в якому стояла Ратуша, утворював вулицю Рибну, де в крамничках продавали завжди свіжу рибу.

Із скасуванням в 1870 р. магістрату площа втрачає значення громадського центру міста і перетворюється головним чином на торгівельну. У II пол. XIX ст. ринкову площу було переведено на Новий план. Сквер насадили в 60-х рр. XX ст. на місці руїн будинків XVI-XVIII ст., знищених в роки війни.

Перед вами архітектурна споруда XVII ст. - Вірменська криниця, яка зовнішнім виглядом нагадує башту середньовічного замку, У плані вона восьмикутна, її муровані стіни прикрашені пілястрами. Це наземна споруда над криницею. Історичні джерела повідомляють, що заможний купець Нарзес пожертвував велику суму грошей на будівництво у місті криниці, але гроші щезли невідомо куди. І в 1638 р. мешканці міста самі зібрали гроші і збудували криницю, її видовбали у суцільній скелі глибиною 40 м. Вода виявилася гірко-солоною, криницю закрили, зберігаючи її як своєрідну пам'ятку.

Приміщення ратуші.

Прийоми розміщення ратуші посередині ринку зародились в Німеччині у ХІІ-ХПІ ст., в Польщі у XIV-XV ст., звідки вони переходять в Україну. Ратуша - центр цивільного і громадського життя, осередок самоуправління громади. Після пожежі в місті 1420 р. розгорнулося кам'яне будівництво і в II пол. XV ст. відбувається спорудження кам'яної Ратуші (після пожежі дерев'яної в 1460 р.). Будинок позбавлений помпезності і вигадливості, гармонійно вписувався в архітектуру середньовічного міста.

В XV ст. будинок був двоповерховим. На відстані 3 м від північного фасаду стояла башта. Після пожежі 1616 р вони були об'єднані. Західний фасад підкреслював високий відкритий ґанок. Вежа надавала приміщенню магістрату сурового і величного вигляду. З неї оглядали околиці під час облоги міста ворогом і дзвонили на сполох.

Вигляд ратуші в 1950 роках
Вигляд ратуші в 1950 роках


Під час турецького панування з 1672 р по 1699 р в ратуші перебувало турецьке управління, приміщення значно постраждало. В 1699 р. Поділля повертається під владу Речі Посполитої, поляки відновили свій магістрат. У 1754 р. архітектором Яном де Вітте проводилась реставрація будівлі, про що свідчить меморіальна плита, вмурована над головним входом з написом на латинській мові: "Реставрація ратуші подільської проведена коштом воєводства. Кам'янець. Рік Божий 1754". Зверху старовинний герб Поділля та Кам'янця - сонечко з 16 променями. Цей символ з'явився (на думку деяких істориків) ще за часів Київської Русі чи Галицько-Волинської держави і символізує благодать та родючість нашого краю. Замість старих - нові парадні сходи, які на рівні входу до ратуші закінчувались кам'яною балюстрадою, виконаною з надзвичайною майстерністю, на башті - новий верхній ярус із спарованими пілястрами. Реставрації після пожеж 1818 і 1850 рр. змінили загальний вигляд, зроблене нове завершення башти. В контурах будівлі проглядається відображення фрагментів готики, ренесансу і бароко.

Старий годдиник на РатушіСтарий годдиник на Ратуші має 24 цифри, так як хвилиної і секундної стрілки ще існувало.

У 1884 р. відновлено годинник з двома дзвонами, які зробив Федір Пслянський (Львів) на замовлення Михайла-Францішека Потоцького для Домініканського костьолу. Дзвони з міді та срібла (101 ц і 93 ц). На них зображено герб Потоцького та Георгія Переможця, на коні напис: "А.Б. 1753, зроблено Леопольдом-Федором Полянським".

Після реформи адміністративного управління в Росії (1870 р.) магістрат в Кам'янці скасовано. До 1917 р. - поліцейське управління, в 1917-1941 рр. - державні установи. Під час війни будинок постраждав, але саме на його верхівці 26/03 1944 р. встановлено червоний прапор. 1954-1955 рр. -реставрація (Нельговський), завершення башти - ампір. Зробив біля 100 зондажів, що дало можливість £ встановити черговість виникнення окремих частин забудови та їх датування. У 1956 р. відновлено годинник, а в 1967 р. приміщення Ратуші передано музею. 1973 р. - реставрація (Тюпич). Під час реставрації 1981 р. виявлено пройом для годинника, що мав овальну форму. Механізм давніх годинників не зберігся. За пропозицією реставраторів на їх місці встановлено зараз циферблати на трьох фасадах. Чотирикутний циферблат на башті був замінений на круглий, цифри, стрілки та ободи позолочені. В 1996 р. за ініціативою директора музею Л.Станіславської відновлено механізм годинника з одним дзвоном (другий в фортеці).

В наш час будова являє собою двоповерховий, прямокутний в плані об'єкт, з підвалами і 8-ярусною квадратною баштою.


УСТАНОВИ в РАТУШІ

З поч. XV ст. до II пол. XVII ст. в будинку розташовувався польський магістрат, в 1670 і 1703 р. -об'єднання польської та української общин.

Центральна влада - окремо воєводський (військовий) і старостський (цивільний) уряди. Вони здійснювали нагляд за найманими військами, збиранням податків, заселенням пустирів. В разі необхідності старосту заміняв підстароста, помічники; вони були присутні на засіданні уряду та суду, де знаходились спеціальні актові книги, що суворо охоронялись і зберігались за трьома ключами: воєводи чи старости, писаря, судді.

Зала засідань в Ратуші
Зала засідань в Ратуші


В Кам'янці, згідно статуту магдебурзького права, діяв магістратський уряд. Він поділявся на раду (складалася з райців) на чолі з бургомістром і лаву (суд з лавників- присяжних) на чолі з війтом. Міська влада підтримувала порядок, затверджувала податки і бюджет. Вища судова влада належала війту, його посада була спадковою. В нагороду за службу він отримував землю, дім, торгівельні місця на ринку. Кожен війт при вступі на посаду складав присягу - спочатку в католицькому костьолі в присутності старости, а потім в Ратуші, де мав урядувати.

Кількість радників і лавників залежала від розмірів та населення міста (в Кам'янці - 40 радників). Здебільшого засідання обох частин магістрату не розділялись, вони разом вирішували як судові, так і адміністративні справи. У засіданнях війтівського суду брали участь лантвійти, що відали правами того повіту, до якого входило місто. Кожен міщанин, невдоволений судом війта, мав право апеляції до вищої інстанції - гродського і асесорського суду, що відбувалися під час засідання сейму.

Асесорські суди розглядали справи про привілеї, скарги на королівських старост.

В ухвалі про порядок судів і справ міських, згідно з магдебурзьким правом, значилося: ""...бургомістр і рада мають раз на тиждень, або і більше в разі потреби сходитись в ратуші, радити про добро громади і запобігати шкоді, погоджувати і розсуджувати різні суперечки. Продавці, які порушують накази, повинні бути покарані, запобігати шахрайству в гирях та вагах під час продажу товарів, викорінювати шкідливі і безчесні ігри - карти, кості ". Нерідко ставали відомі факти зловживань серед урядової верхівки. Так на гродському суді було даровано життя двом братам, які вбили шляхтича, якщо вони сплатять штраф в розмірі 12 тис. злотих і два роки відсидять на дні вежі.

В 1665 р. міщани польської юрисдикції скаржились на великі зловживання радників, що привласнювали речі, віддані до ратуші в депозит. Вони порушували всі правила міського управління, вони не скликали засідань уряду і не з'являлись в ратушу взагалі. Ю.Крижнич писав: ляхів немає єдиного порядку в державі, піддані не бояться ні короля, ні суду. Кожному, хто сильніший, неважко скривдити бідного". Члени магістрату часто відмовлялись під всякими приводами від дорученої справи.

 Із західного боку у II пол. XVII - І пол. XVIII ст. знаходився "стовп ганьби", неодноразово проводились покарання та публічні страти. Тут катували людей, оголошених "єретиками", спалювали єретичну літературу, у 1734 р. вчинили жорстоку розправу над учасником гайдамацького руху І. Клобуцьким, після багатьох тортур його тричі прилюдно пекли вогнем. За наказом шляхтича Браницького восени 1768 р. на цій площі було страчено 200 повсталих українських селян, що діяли в загонах Івана Ґонти під час "Коліївщини". 1814 р.- 500 шпіцрутенів У.Кармалюку, 1818 р. - 25 батогів, 1823 р. - перед відправкою в Сибір на каторгу 101 удар батога і таврування розпеченим залізом. В день страти до магістрату зганяли населення міста. Всі мали дивитися як стражники виводять жертви з підземелля на ешафот, як кат одним ударом сокири відтинає голову. Прилюдні тілесні покарання непокірних відбувалися до 1840 р.

ПІДЗЕМЕЛЛЯ РАТУШІ:

Ми знаходимося в підземеллі магістрату, де потенційні злочинці чекали вирішення своєї подальшої долі. Взагалі воно нараховує 2 яруси по дев'ять приміщень, що з'єднані між собою підземними ходами та переходами, ви можете побачити тільки три.

Перше приміщення - типовий зразок в'язничної камери, тут утримували людей, що чекали на остаточний вирок міського суду та підозрюваних, яких вирішено було піддати тортурам. Людина утримувалась в цій камері місяць, два, а то й півроку, поки не вирішувалась її доля. Коли приходив час, помічники ката забирали свою жертву і вели до наступних приміщень, де вже безпосередньо відбувався допит, а при необхідності використовувалися тортури.

Друге приміщення. Перед вами страшна машина середньовічних катувань - диба (російського типу, з'явилась при Петрі І). Людині вивертали руки за спину та міцно прив'язували до циліндра, ноги -до нижньої частини диби. Одночасно розтягували все тіло і вивертали руки в суглобах, завдаючи жертві гострого, нестерпного болю. Майже ніхто не витримував такі страшні катування. Диба була ключовим етапом допиту.

КАТ. Наприкінці XV ст. в місті була запроваджена посада ката, вони навчались 5 років у Львові. Кати володіли надзвичайно різноманітними методами та засобами катування і мордування людей, починаючи з найпростіших: відрізання вух, відрубування пальців, широко використовувалося розпечене залізо, поширеним було здирання шкіри з живої людини ("червоні чобітки"), використовувався східний метод - людину прив'язували до стіни, над нею чіпляли посудину з водою, з якої крапля за краплею падала вода на голову жертви. Тиждень, два, три - і людина сходила з розуму. Зважаючи на специфічність та рідкісність професії, катів цінували та берегли. Якщо було потрібно відрядити ката в сусіднє місто, то крім сплати великої суми грошей за оренду, звідти повинні були

обов'язково прислати в Кам'янець солідного заручника, задля гарантії того, що ката повернуть цілим і і^еушкодженим. У власності "добродія" перебувала своя дільниця для поховання страчених людей, яка знаходилася на цвинтарі кафедрального храму св. Петра і Павла з північного боку. Утримувався кат на кошти магістрату. В інших містах Поділля та Волині ката не було і навіть смертні вироки замінювались. Більше трьохсот років існувала ця посада в місті, і тільки у 1765 р. була скасована. Останній кат - "добродій" Вишневський. Меч, батіг і тавро були продані з аукціону.


СТЕНД. Зображення та описи різноманітних середньовічних катувань та знарядь, які використовуватися при цьому (коротка розповідь).

Досить оригінальним психологічним прийомом було застосування т. зв. "крісла іудеїв" - людина, нічого не підозрюючи, сідала на запропонованого стільця, в сидінні якого стирчать біля десяти цвяхів, замаскованих шматком тканини. Після цього обвинувачуваний остаточно усвідомлював, куди він потрапив. На столі в писаря лежить спеціальна маска, яка накладалася на обличчя в'язня. Ви бачите в ній отвір, крізь який в рот заливалася звичайна вода, кип'яток, розпечена олія чи залізо, коли людину було потрібно вже стратити таким способом.

☠ Катування мотузкою. Обвинуваченому зв'язували руки за спиною мотузкою, яка протягнута через закріплений під стелею блок. Нещасного підтягували якомога вище, деякий час він знаходився під стелею, а потім кат різко опускав мотузку настільки, щоб жертва падала з висоти трьох метрів від підлоги. Поштовх, який зупиняв падіння, травмував весь кістково-мозковий апарат верхньої частини тіла. Такі катування нерідко призводили до травм спинного мозку.

☠ Катування водою. Обвинуваченого клали на спину в спеціальний дерев'яний механізм. За допомогою спеціального пристрою голова знаходилась набагато нижче всього тіла і фіксувалась в такому положенні. Жертві закривали ніс і вставляли в рота і горло мокру ганчірку. Дуже повільно, але безперервно лили воду в пропорції 1 літр на годину. В результаті таких катувань розривалися легені.

☠ Катування вогнем. Людину зі зв'язаними руками і ногами клали на спину, змащували долоні і ступні салом (маслом), під ноги ставили жаровню з вугіллям на відстані до 0,5 м.

Колесування. Людину розтягували на землі, прив'язуючи до кілків. Під коліна, лікті, голені, зап'ястя, плечі, таз клали бруски. Колесо з ребрами прокочували по жертві, намагаючись не вбити. Всього регламент інквізиції допускав використання послідовно трьох катувань: мотузкою, водою, вогнем.

Судовий процес та інквізиція в Кам'янці-Подільському

У містах Речі Посполитої, які володіли магдебурзьким правом, порядок розгляду судових справ у ХУІ-ХУПІ ст. визначався кодексом Карла V, імператора Священної Римської імперії, прийнятим у 1532 р. Він складався з 219 статей, в його основу покладено кримінальний статут 1507 р. єпископа Бамбергського Іоанна Шванцерберга та Брандербурзьке уложення 1516 р. До характерних ознак тогочасних судових процесів належить відсутність розподілу справ на кримінальні, цивільні, фінансові. Всі вони мали приватно-правовий характер. Приватне обвинувачення у кримінальних справах набуло такої сили, що потерпілий міг навіть заарештувати схопленого "на гарячому" злочинця і доставити його до суду. Якщо той чинив опір, дозволялось застосування зброї і навіть вбивство. З іншого боку, в разі відшкодування збитків потерпілий міг погодитись на умовне для злочинця покарання.

Характерні риси інквізиційного процесу:

  1. Порушувати судову справу може: А) приватна особа - на підставі заяви потерпілого або близьких родичів Б) суддею (війтом) - самостійно чи на підставі доносу.
  2. Функції слідчого і судді виконував війт з лавниками, іноді слідство вів інстигатор.
  3. Виконання вироку відбувалось відкрито в присутності сторонніх осіб.
  4. Слідчі дії фіксувались письмово. Протоколи давали повну картину злочину, на їх підставі складався текст вироку.
  5. Судді користувались повною свободою в оцінці доказів. Суд виносив вирок на підставі матеріалів, з якими безпосередньо ознайомились судді (війт і лавники) під час слідства і в ході судового розгляду.
  6. Існував принцип формалізму - обвинувачений мав довести свою невинність. Основним доказом
    вини було зізнання обвинуваченого, що саме він скоїв злочин.
  7. Головним засобом перевірки свідчень обвинуваченого (в окремих випадках і свідків) були тортури.

Стадії інквізиційного процесу:

  1. Встановлення факту вчинення злочину (генеральна інквізиція).
  2. Ведення слідства у справі (спеціальна інквізиція).
  3. Судовий розгляд і виконання вироку.

Заявивши в суд про злочин, потерпілий отримував право переслідувати і викривати злочинця. Публічне оголошення про злочин означало для всіх заклик збирати докази. Суд виходив з принципу: "кому кривда діється, той має право сам шукати". Війт був зобов'язаний ретельно проаналізувати покази обвинуваченого: можливо, їх зумовив страх перед тортурами або бажання приховати важкий злочин.


Інквізиційний процес мав кілька досить цікавих правових норм, які охороняли невинних від наговору. Також скасовувались всі боргові зобов'язання обвинуваченого, тобто наклеп не міг бути засобом для сплати боргів обвинуваченого. Підозрюваний мав право відводу свідків, він не знав людей, які свідчили проти нього (тому що свідчення були анонімними), але підозрюваному пропонувалось назвати прізвища своїх недоброзичливців і якщо в їх число потрапляла людина, яка свідчила проти нього, їх свідчення не брали до уваги. Обвинувачений мав право на адвоката і на подання касаційної скарги.


З визнанням підозрюваного обвинуваченим починалася друга фаза слідства - перевірка зібраних доказів шляхом допиту обвинуваченого. Допит проводив війт у присутності двох лавників, писаря та лікаря. Катування припинялись при пораненні або пошкодженні суглобів. Потерпілий мав право бути присутнім і ставити запитання з дозволу війта. Перед початком тортур війт з'ясовував, чи визнає себе обвинувачений винним. Якщо той погоджувався дати покази без тортур, війт мусив його слухати, а писар - сказане записати. Тортури не застосовувалися, якщо ув'язненого було схоплено на місті злочину або пред'явлено неспростовні докази його вини. Заборонялося катувати шляхтичів, державних урядовців, лікарів, представників міських органів самоврядування, осіб до 14 та старше 70 років, психічно хворих, розумово відсталих, вагітних жінок, важко хворих (на момент допиту), особливо при загрозі, що вони не витримають мук; проводити тортури (за незначними винятками) у релігійні свята.


am Суддя, призначаючи вид тортур, мав враховувати ступінь суспільної небезпеки і шкоду, завдану злочином. Запитання мали ставитись лише по темі злочину. Обвинувачених у вбивствах, розбоях, грабежах війт запитував: 1) що спонукало вчинити злочин; 2) день, час і місце злочину; 3) засоби, за допомогою яких вчинено злочин; 4) коло співучасників 5) місце укриття тіла чи знарядь вбивства; 6) у який спосіб відбувся акт вбивства; 7) у що був одягнений вбитий, які речі мав при собі, що з ним сталося. Якщо справа про державну зраду чи перехід на бік ворога суддя з'ясовував наступне: 1) хто завербував зрадника, кому той передав секретні відомості; 2) яку винагороду обіцяно і скільки вже отримав; 3) що планував, але не встиг вчинити; 4) чи були співучасники; 5) що спонукало вчинити злочин. Так само визначалося коло запитань, що війт ставив під час допиту обвинуваченому в отруєнні, підпалі, чаклунстві тощо. У груповому злочині першим допитувався той, хто бажав добровільно свідчити. Якщо злочин вчинили батько з сином, то допит починали з сина, якщо подружжя - то з дружини.


Отримана під час допиту інформація ретельно фіксувалась писарем у протоколі. В разі відмови обвинуваченого на суді від своїх показів, даних під час допиту, його повторювали. Коли й тоді обвинувачений не визнавав своєї вини, то втретє проводити допит заборонялось. В такому разі всі звинувачення знімались. Після закінчення допиту з тортурами суддя мав впевнитися, що допитуваний

підтверджує сказане. Якщо в результаті перевірки виявлялося, що отримані покази не відповідають реальним фактам, то це розцінювалося як подання неправдивих свідчень. Така ситуація була підставою для проведення повторного допиту з застосуванням суворіших тортур. Він міг проводитись і при виявленні нових доказів у справі. Звинувачений міг клопотати про відстрочення тортур до представлення доказів своєї невинності, які збирали близькі родичі.

Завдані незаконними тортурами збитки не відшкодовувалися, тому що вважалися складовим елементом процесу розслідування та розкриття злочину. Певній компенсації підлягала тільки моральна і матеріальна шкода, завдана незаконним обвинуваченням.

Після проведення допиту і встановлення вини обвинуваченого справа передавалась до суду. Перед екзекуцією кожен засуджений мав право на зустріч зі священиком і родичами. Священик супроводжував засудженого з в'язниці до місця страти, прокладаючи "дорогу до позбавлення від гріхів".

Вироки виносились і по релігійним справам. Папа Інокентій VIII буллою 5 грудня 1784 р. предписує займатись винищенням чародіїв. Чаклунство вважалось найбільшим соціальним злом, переслідувалось і каралось поряд з кримінальними злочинами. Законодавство про смертну кару через спалення за чаклунство діяло в повній мірі по всій Європі майже до кінця XVIII ст., але найдовше воно протрималось в Польщі (є факти 1793 р. в Познані, біля Кракова). Кам'янець був під владою Польщі, тому можна було б вважати, що таке ж відношення до чаклунства було і тут (однаковий порядок судочинства, юридичні поняття). Але насправді фанатичний погляд на чаклунство і застосування інквізиції не переходили етнографічного кордону.

Хоча "Свята інквізиція" (в Польщі з XIV ст.) мала право суду і в руських областях. Ст. 14 Магдебурзького права:


"Якби сталось так, що хтось навчав чаклунству іншого або погрожував кому-небудь чаклунством, а потім сталося б нещастя з тією людиною, якій погрожували внаслідок чужих слів, дій чаклунів, то така людина повинна постати перед судом і якщо ознаки чаклунства будуть доведені, людина повинна бути покарана через катування. Під час допиту чорнокнижника і чародія повинні дізнатися про всі обставини його злочину: які речі застосовував, які слова вимовляв, які дії виконував? Далі потрібно допитати, у кого він навчався чародійству, яким чином засвоїв його прийоми, скільки разів застосовував чаклунство, які біди і кому причинив?"


Серед справ, що заводились про чаклунство, ніколи ні міські, ні магістратські суди не думають про покарання через спалення, а в більшості випадків не надають процесам навіть значення ііримінальної справи. Переважно винні платили штраф на користь церкви або приймали очищувальну присягу. Більш важким було покарання, коли звинувачувачем виступали дворяни. 1555 р. - постанова суду: інквізиції підлягають лише особи недворянського походження. 1753 р. - сесія українсько-польської громади нагадувала Раді магістрату, що існує декрет про недоречність відправляти кам'янецьких міщан до в'язниці. Таке покарання лише для особливо небезпечних гультяїв.

1701 р. - міщанин Судин жалівся на сусідку Антонієву, що вона хотіла наслати хворобу і посипала поріг порошком. Магістрат велів їй принести очищувальну присягу.

1705 р. - міщанка Леорська жалілась на сусідку Зелінську, яка ходила по дворі вночі зі свічкою, а потім зламала її в Домініканському костьолі. їй веліли на протязі двох служб лежати в Домініканському костьолі.

1733 р. - суд воєводства присудив 8 осіб до страти за розбій. Виявилось, що вони намагались забезпечити успіх своїх справ за допомогою чародійства. їх мати читала над ними таємні заклинання.


Причина відносної м'якості судових вироків (особливо магістрату) була не в гуманності суддів, а у відсутності демонологічних понять, які викликали на Заході жорстокі переслідування чаклунів. Народний погляд на чаклунство не був демонічний. Допускаючи існування в природі сил і законів, які невідомі основній масі, народ рахував, що деякі з цих законів стали відомі певним особам. Знання таємниць природи не було гріховним, не суперечило вченню релігії. Якщо подавався позов, судді не переслідували за сам факт вміння чи застосування таємничого засобу, а намагались з'ясувати,

застосовувалось чародійство на користь чи на шкоду іншій людині. У випадку шкоди розглядали справу з точки зору громадського звинувачення, порівнювали покарання зі ступінню завданої шкоди. Західні поняття про відношення злого духа (чорта) до чаклунства зовсім не проникали в свідомість руського народу.

Чаклунство широко застосовувалось в юридичній практиці: щоб знайти винуватця злочину; щоб приховати злочин; щоб змусити свідка дати бажані свідчення на суді; попередити відчуття болю при катуванні.


В склепіннях тюремних підземель, в інквізиційному залі під магістратом над дверима зберігся напис на латині: "Швидкоплинний час забирає все живе, кожному смертному в його останню хвилину опорою буде доблесть ".

Стеля своєрідного темного кольору - кіптява від смолоскипів, що горіли десятки років. Ця експозиція побудована не для того залякування чи розважання людей, а для того, щоб ви відчули та усвідомили ті жахливі речі, які відбувалися в середньовіччі, і щоб вони ніколи не повторювалися надалі.


Також буде цікаво почитати:
- Вірменська ратуша в Кам'янці-Подільському

- Про Магдебурзьке право в Кам'янці



------

Прокоментуй Цей Пост:

Схожі Новини