Історія міста Кам`янець-Подільський
Кам'янець-Подільський » Історія » Пам`ятки архітектури » Подільська Духовна семінарія - історія закладу

Підготував Дмитро Бойко, студент магістратури, біотехнологічного факультету.


Навчаючись у Подільському Державному аграрно-технічному університеті студентам не раз доводилось бувати у 1-му корпусі своєї alma-mater. В когось там проходять семінарські заняття, лекції, хтось заходить до бібліотеки, читальних залів, наукового абонементу, всі там здавали документи в приймальній комісії тощо. А чи всі задумувались, яку історію за собою несуть ці високі та міцні, гарно оздоблені чудовими розписами стіни, найстарішої будівлі всього університету. Що залишили нам наші пращури, яка атмосфера панує тут, чим займалися вони раніше...

Ось зацікавило мене це питання, яке захтілось детальніше розібрати, тим самим привернути увагу студентів та викладачів до значимості цього об’єкту.
Часто проходячи ще малим не раз доводилось чути, що тут колись знаходилась духовна семінарія. А коли вже тут навчаєшся, то, думаю, варто знати, що ж то воно таке? Якщо звернутись до інтернетних джерел, то отримаємо наступне.

Семінарія (від лат. seminarium — «розсадник») — навчальний заклад для підготовки християнського духівництва. [1]

Як зароджувались семінарії у Російській імперії.

Розвитку духовної освіти сприяв виданий Петром I «Регламент Духовної колегії» (1721), який зобов'язав єпископів «мати в своїх будинках школи для приготування священиків». Ці духовні вищі заклади отримали назву архієрейських шкіл . У 2-ій чверті 18 ст. архієрейські школи з 8-річною програмою вчення стали називатися семінаріями (1740). [2] Така програма, або повний курс, що був далеко не скрізь, включав такі ступені («класи») фара (або аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, піїтика, риторика, філософія, богослов'я. В основі всієї системи навчання лежало досконале оволодіння латинською мовою; всі інші знання давалися попутно, з читання латинських текстів. Одна з перших семінарій заснована Феофаном Прокоповичем в Петербурзі (1725), потім семінарії відкрилися в Москві, Новгороді, Ростові, Чернігові і Тобольську. Поступове введення грецької почалося в кінці 18 століття, за митрополита Московського Платона (Левшина). Під впливом митрополита Філарета (Дроздова) в 19 столітті відбувався поступовий відхід від латинський схоластики. До початку 19 ст. в Росії було 37 семінарій. [1,2]
Однією із таких була і Подільська Духовна семінарія. Православна. Відкрита 1797 в Шаргороді, 1805 (за іншими даними 1808) переведена до Кам'янця-Подільського. Розміщувалася в Старому місті, 1865 перенесена на Новий план. Проіснувала до 1920. [3]

Ось так виглядала будівля та місцевість 1865 року, де зараз знаходиться 1-ий корпус ПДАТУ.

Потреба у новій будівлі.

З моменту відкриття у місті над Смотричем займала будівлі колишньої греко-католицької семінарії у Старому місті (нині приміщення картинної галереї міського історичного музею-заповідника). Проте це створювало чимало незручностей. Учні семінарії, котрі проживали на Руських і Польських фільварках, Підзамче, Карвасарах, інших передмістях, у зимовий час з великими труднощами добиралися на навчання. Через важку та довгу дорогу вони часто хворіли. Коли ж весною річка Смотрич розливалася, вони взагалі не могли потрапити до семінарії.
Ті ж семінаристи, котрі проживали на приватних квартирах у Кам’янці-Подільському, змушені були платити набагато більше, ніж ті особи, котрі мешкали у міських передмістях. Це могли дозволити собі тільки діти заможних батьків.
Ті ж нечисленні семінарські будинки, в яких проживала незначна частина семінаристів, були у незадовільному стані, у них процвітала антисанітарія. Велика скупченість семінаристів, котрі часто знаходилися по 10-12 осіб у одній кімнаті, не давала можливість добре підготуватися до занять.
Саме через ці причини у середині 19 ст. було прийнято рішення Подільською губернською цивільною та релігійною владою про будівництво нового будинку семінарії, що тривало кілька років. [4]
Але, потрібно зазначити, що сполучення між новим будинком та Старим містом було не зовсім сприятливим і пролягало через Північний в’їзд, тобто через комплекс Польської брами, адже тоді (1864) тільки почалось зведення «Новопланівського мосту», а відкриття відбулось у 1874 році.
Триповерхова будівля семінарії стала першою великою будівлею, у так званому «Новому плані» і довгий час залишалась одним із найвищих будинків у місті. З нього відкривався дуже гарний вид на Старе місто та незайняті тоді будинками мальовничі види Нового плану. Тут не було тісноти та гамору, що заважають навчанню.
Коли почала діяти семінарія у новому будинку.
Урочисте відкриття семінарії відбулось 26 вересня 1865 р. – удень релігійного свята Іонна Богослова, в честь якого була названа і семінарська церква.
У цей день погода була сонячною, неначе весняною. Вранці губернська цивільна влада та подільський єпископ Леонтій прибули на «Новий світ». Так в той час називалась майже пустинна тоді територія між Польськими та Руськими фільварками. В присутності відомих мешканців міста о. Леонтій направився на третій поверх будинку, де у семінарській церкві він відслужив літургію, а потім виступив із зверненням до семінаристів. Після цього губернатор Подільської губернії та інші представники світської та релігійної влади міста оглянули навчальні приміщення та помешкання, де мали проживати семінаристи. Вони були більш-менш зручними, для кожного вихованця виділялись невеликий стіл, ліжко, подушки та інші необхідні речі, чого не було у старих приміщеннях семінарії. У семінарській бібліотеці зберігалася необхідна для навчання література, переважно релігійно-філософського змісту.
Після цього гості зібралися в кімнаті ректора семінарії, що розміщувалася на першому поверсі, а потім направилися до Зали зібрання, яка була на другому поверсі. Там у присутності великої кількості семінаристів та гостей одним із викладачів семінарії була прочитана лекція про її історію. Учні прочитали свої власні твори, присвячені цій знаменній події.
Закінчились урочистості святковим обідом, де серед інших пролунав тост випити за здоров’я «його імператорської величності, государя імператора» (Олександра II). На цьому відзначення цієї знаменної події у той час для кам’янчан закінчилося. [4]

Кому підпорядковувались семінарії.

За визначенням статуту 1884, семінарії представляли собою «навчально-виховні заклади для приготування юнацтва до служіння православній церкві». Семінарії знаходилися під загальним управлінням Святішого Синоду, перебували в безпосередньому віданні єпархіальних архієреїв, які мали спостерігали за викладанням, за вихованням учнів і за виконанням правил статуту в загалом.
Семінарії утримувалися на кошти Св. Синоду і на допомогу, що відпускаються з державної скарбівні. Безпосереднє управління семінарією належало ректору, інспекторові і правлінню, що мали збори педагогічні та розпорядчі.
У семінарії приймали молодих людей православного віросповідання з усіх станів. Переважне значення в навчальному курсі семінарій займали богословські науки, але в значному обсязі викладалися і науки загальноосвітні, що входять в курс класичних гімназій.
До кінця 1870-х років випускники семінарій мали вільний доступ до вищих навчальних закладів, нарівні з гімназистами.
Навчання в семінаріях було безкоштовним, причому сиріт та дітей бідних батьків приймали на казенне утримання. Кращі вихованці семінарій по закінченні курсу вступали до духовних академій; велика частина вихованців призначалася єпархіальним начальством на місця священно- та церковнослужителів або на посади вчителів і наглядачів в духовно-навчальні заклади. [1]

Подільська семінарія підготувала багатьох відомих українських патріотів, громадських діячів, священослужителів, педагогів, краєзнавців, поетів та письменників. Зокрема, що навчалися у новозведеному корпусі були:

Сіцінський (Січинський, Сіцинський) Юхим (Євтим, Євфимій) Йосипович (1859 — 7 грудня 1937, Кам'янець-Подільський) — історик, археолог і культурно-громадський діяч Поділля, православний священик, член Історичного товариства Нестора Літописця (від 1896), дійсний член НТШ (від 1899) і Українського наукового товариства в Києві (від 1906). Закінчив Подільську духовну семінарію в Кам'янці-Подільському, 1885 — Київську духовну академію.
Від 1899 — у Кам'янці Подільському — протоієрей Катедрального собору, учитель релігії (до 1918), викладач Кам'янець-Подільського державного українського університету (1918—1920) й інституту народної освіти (1920—1926).

Голоскевич Григорій Костянтинович (4 листопада 1884, село Супрунківці, Подільська губернія — 1935, Тобольськ, РРФСР) — український мовознавець, громадський діяч, член Української Центральної Ради, 1905 року закінчив Подільську духовну семінарію в Кам'янці-Подільському (входив до напівлегального українського гуртка Володимира Чехівського).

Сулковський Борис Йосипович — полковник Армії УНР, син священика Йосипа Сулковського, народився 30 квітня (12 травня) 1881 у Кам’янці-Подільському.

Бодянський Павло Миколайович (29 червня (11 липня) 1857, с. Серби́ Балтського повіту, нині Кодимський район, Одеська область — † 19 січня 1922, Київ) — український і російський шашкіст, історик і педагог. Закінчив 1877 року Подільську духовну семінарію в Кам'янці-Подільському.
До речі, на честь його у місті вже традиційно щороку відбуваються на початку листопада Всеукраїнські змагання з шашок.

Приходько Олекса Кіндратович (5 жовтня (17 жовтня) 1887, село Княжпіль, нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької області — † 8 лютого 1977, Прага) — український диригент, педагог. [3]
А ось що зазначає брат Олекси, подолянин Віктор Приходько (1886-1982) - правник з фаху - відомий зі своєї активної громадсько-культурної і державницької діяльності не тільки на Поділлі, де в добу Визвольних Змагань 1917-1920 років він був губернським комісаром і головою губернського земства, а й у всеукраїнському масштабі - як міністр юстиції за Директорії і товариш (заступник) міністра фінансів в екзильному уряді УНР (1922-1923).

Подільська Духовна Семінарія, висловлюючись фігурально, була річкою, яка приймала в себе чотири струмочки, що текли до неї з Тульчина, Тиврова, Привороття і Кам'янця. В цих чотирьох пунктах Поділля були духовні школи і з них прибувало щороку до семінарії загалом коло сотні нових питомців. Семінарія мала шість кляс, отже була дуже поважною установою, що виховувала в своїх стінах до 500 душ молоді. Цей будинок добре знаний українському громадянству, як наддніпрянському, так і галицькому: в ньому потім містилась чи не найбільша установа Української Народньої Республіки - Експедиція заготовок державних паперів. В цім будинку містились кляси і там же мешкали так звані "казьоннокоштні" вихованці, себто ті, що утримувались в семінарії на кошт єпархії. Таких було коло півтораста. Нижче "казьонного корпусу", як його називали, був значно менший будинок, що називався "общежитієм" (бурса). Тут також мешкало коло півтораста вихованців, що оплачували самі своє утримання. Решта учнів семінарії мешкали в місті, на приватних мешканнях. Посередині, між цими двома будинками, було помешкання ректора та інспектора, а позаду, за будинками, простягався цілий великий квартал, загороджений високим муром, де містились різні служби та досить великий гай.
Ось це й була Подільська Духовна Семінарія.

В році 1899-м, коли я вступив до семінарії в Кам'янці, вона не визначалась чимсь особливо своєрідним чи оригінальним, як, наприклад, Приворотська Духовна Школа, з якої я приїхав до семінарії. У губерніяльному місті, під безпосереднім доглядом свого й чужого начальства (архиєрея та губернатора), семінарія, зокрема зовнц мала цілком "благо образний" вигляд. Семінаристи носили досить гарну уніформу: шинелі (плащі; мундири і 2картузи" (кашкети) чорного сукна, з білими метале вими блискучими ґудзиками і синіми облямівками. Правда, по статуту, мундири повинні були стати трохи нижче колін, але семінаристи цього не дотримувались, дехто обтинав поли навіть значно вище тих частин, які вони повинні б були закривати. Такі короткополі паничі прозивались у семінарії "фертами" або "фертиками" - їх ідеалом було дорівнюватись у своїй "світськості" до гімназистів і до офіцерів місцевої полку. Це вже був вплив міста, яке взагалі поволі обтесувало по-своєму "провінціалів", що прибували до Кам'янця з таких медвежих кутків, як Привороття, Тиврів, Тульчин. Найбільше цьому впливові улягали семінаристи, що жили на приватних мешканнях: тут вони жили з місцевими громадянами і їх родинами, частіше бували в товаристві на всяких вечірках та іменинах. Тут вони вчились модних танців та "упражнялісь" (вправлялися) в російській мові, якою балакало кам'янецьке урядництво, гімназисти та гімназистки. Меншому впливові улягала бурса ("общежитіє"), що не мала таких безпосередніх зв'язків з місцевими громадянами, і ще меншому - "казьонний корпус". На "казьонне утримання" приймались сироти або діти бідних батьків, та ще ті, що добре вчились. Отже ці дві обставини дуже ізолювали "казьонний корпус" від міста, і тут часом виростали унікати, що були цілком "не од мира сего": в місто вони виходили вряди-годи і поза мурами семінарії не мали абсолютно ніяких знайомств. Одною з найбільших "проб" для таких типів був традиційний баль в семінарії на Івана Богослова, 26 вересня, або на масляну, коли понурі коридори і заля семінарії дзвеніли срібними жіночими голосами і оживлювались кольоровими постатями. То приходили на баль "пансіонерки", себто вихованки духовної жіночої школи, а також гімназистки, панночки з міста і взагалі стороння цивільна публіка. В ті вечори "відлюдьки" ховались по темних кутах, звідки визирали, як вовки - з зацікавленням та боязко. Інші товариші, більш світські і "ухажори" (джиґуни-залицяльники), умовляючи та підштовхуючи, знайомили їх силоміць з якою-небудь панною, а самі зараз же зникали, залишаючи свою "жертву" на поталу. І ось тут наступав момент, що потребує пера митця. Господи, Боже мій! Що літургіка, гомілетика, філософія і догматика в порівнянні з труднощами ситуації! Що він панночці має сказати, з чого почати? Перед "численним взором" бурсака проносяться всі його науки, він пригадує собі всі "приличествующія случаю вираженія" - ах, не то, не то! - піт котиться у нього з чола, в голові туманиться, він готовий провалитись крізь землю, - наколи, як блискавиця, прорізує його мозок геніяльна ідея, і він, дико прислухаючись до свого, ніби загробного, голосу, чистою російською мовою говорить: "Покорнєйше прошу, може вам хочеться прогуляться по етому коридору?"
Треба правду сказати, що густо-часто "прекрасна дама", яка нічого на бачила, крім своєї Шарапанівки Гайсинського повіту й чотирьох стін духовного жіночого пансіону, теж мало чим різнилася від свого "кавалера" щодо товариської спритности та невимушености, і тоді між новими знайомими з тяжкою бідою зав'язувалась така, приблизно, розмова (з додержанням фонетики):


Він: Ну, то што? Хочете прогуляться?
Вона: Покорнєйше благодарю. Я с удовольствієм.
Він: Вот я вам покажу нашу "Alma Mater".
Вона: О, ви што-то такоє говоріте, што я не понімаю!
Він: А развє у вас латінского язика не учат?
Вона: Нє!
Він (підбадьорений, що натрапив на тему для розмови): А греческій?
Вона: Нє!
Він (бажаючи показати, як чехівський телеграфіст, свою "умственность"): А логіку?
Вона: Нє! Што ето ви напосєлісь на меня і спрашуєте какраз за самиє такіє наукі, што ми не учім? (Міняючи тему розмови.): А ето двері до какого класу?
Він: До четвертого. Там сверху даже напісано рімскими цифрами.
Вона: А еті?
Він: До п'ятого.
Вона: А еті, без надпісі?
Він (заскочений, почервонівши.): Коториє? Ага! (Сильно скрутившись). Прошу постоять тут мінуту. Я сейчас. (Підбігає до ферта, що познайомив його.) Слухай, Бачинський, забери її вже од мене! Іди зараз же зо мною! Вона питає мене, куди ті двері, а що я маю їй казати? (Пхає наперед Бачинського, кланяється панночці ззаду його плечей і зникає серед натовпу, як дим...)


Ота зовнішня незручність, відсутність товариського "полиску", специфічний малоросійсько-семінарський жаргон, який семінаристи цілком щиро уважали за російську мову, як і наслідки походження, оточення та виховання, робили семінаристам у "світі" погану "марку", а в порівнянні з гімназистами, студентами, кадетами і т.д. вони безперечно уважались громадянами "другої сорти".
Але цей осуд, оснований на чисто зовнішніх моментах, по суті, був дуже помилковий і несправедливий. Люди, що мали можність бачити семінаристів і гімназистів у щоденному житті та порівнювати їх розумовий і моральний багаж, майже завсігди віддавали перевагу семінаристам. І це в дійсності так було, і на те були свої причини. Річ в тім, що семінаристи були для міста чужі люди. "Казьоннокоштні" і "общежитейці", як ми бачили, жили майже цілком ізольовано від міста; навіть ті семінаристи, що мешкали на приватних мешканнях, теж поза своїм мешканням нікого не знали. Тоді як гімназисти, почуваючи себе в місті як риба у воді, маючи в різних кінцях знайомства і "симпатії", волочилися увесь вільний час по місті і призначали рендезвоус то на Почтовці, то на Шарлотці (кам'янецький Хрещатик), - семінаристи здебільша сиділи вдома над підручником і книжкою до читання. Наслідком цього семінаристи в своїх знаннях були ґрунтовніші, а з боку духового - глибші і змістовніші, тоді як у гімназистів переважала поверховність. Це, зрештою, підтвердилося, коли по першій революції 1905 року семінаристам дозволено вступати в університети. Тоді професори високих шкіл з великою похвалою говорили про них як про своїх ліпших слухачів.
Такі були семінаристи тих часів. Корінням своїм вони сиділи в українському селі: наука, виховання й оточення, як ми бачили, не робили ґрунтовних змін в їх психології; мрії про майбутнє, по скінченні семінарії, знов же, вертали думку семінариста до рідного села.
І все це утворювало найкращий і найвидатніший грунт для зродження національної свідомости. В цім якраз головна причина - чому саме духовні семінарії в Україні були колискою і розсадниками української національної свідомости. [5]

Леонтович Микола Дмитрович (1 (13) грудня 1877, с. Монастирок, Немирівський район, Вінницька область — † 23 січня1921, Марківка, Тиврівський район, Вінницька область) — український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».
Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells».
1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.
1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. [3]

До речі, із постаттю Миколи Дмитровича Леонтовича виникла потреба у проведенні невеличкого дослідження. А спонукало все для цього, чергове завдання одного із квестів (інтелектуальна, швидкоплинна гра на орієнтування та знання історії міста), що проводився на сайті «Вічний Кам’янець». Метою дослідження було визначити наскільки пересічні громадяни ознаймленні із діяльністю Леонтовича, яке він мав відношення до Кам’янця-Подільського, в чому полягає його відомість. Адже це завдання, пов’язане із Леонтовичем, викликало у гравців певну дискусію, щодо його складності, а дослівно воно звучало так:
«Щедрик, щедрик, щедрівочка
Прилетіла ластівочка...»
Тобто отримавши цю підказку, яка була захована в районі ПДАТУ (біля оленя), гравець повинен був зметикувати, що мова йде про відому щедрівку, наступний крок відгадування цього завдання вивів би на Леонтовича, адже саме він є автором музики даної щедрівки, і це вважається однією з найвідоміших його робіт, тому далі потрібно було знайти таке місце, де б фігурував відомий композитор, а це саме Подільська духовна семінарія (зараз 1-ий корпус Аграрного університету), при чому наступне завдання квесту знаходилось там, де як раз встановлено пам’ятку про випускника цього закладу у вигляді обличчя, нотного стану із фрагментом відомого твору «Щедрик» і ластівкою вгорі. Тобто це місце знаходиться неподалік від оленя, а точніше, то майже навпроти. Отож, гравцю потрібно було лише правильно розібратись і легко дістатись до наступного завдання. Проте не всі одразу збагнули, що до чого.
Тому, щоб спростувати або підвердити складність такого завдання, було запропоновано провести наступне: саме на тому місці, де була захована підказка, яка б виводила на Леонтовича, що розташовувася навпроти, провести опитування людей, цитуючи підказку і на основі їх міркувань визначити категорію складності даного завдання, а це за попередніми умовами, якщо хтось дасть правильну (чи наближено правильну) відповідь із 10-20 опитанних, то завдання вважатиметься не дуже складним.
Почалось опитування. Траплялися люди різного віку, і відповідали також по-різному: хтось казав, що не знає, декілька таки вказали, що це щедрівка, були і такі, що мовили «це пов’язно щось із ластівками», інші - що це бібліотека, Будинок культури (хор ветеранів), але до потрібного і конкретного місця, яке так було поряд, і, що це повязане з Леонтовичем, поки не доходило... Виходячи із цього у автора квесту, який разом із гравцями, проводив це опитування закралися думки про дійсну складність завдання. Але один із працівників університету, що був трішки осторонь, сам зацікавився, побачивши скупчення і певну жвавість навколо, і підійшов та запитав, що ми шукаємо, і коли ми зачитали завдання він одразу вказав на вірне місце!!!
Отже, із вищезазначених умов, він довів, що завдання не є заскладним, адже виявився восьмим, кого вдалося обпитати. Стверджувати, що кожен восьмий буде знати це завдання, мабуть, не вірно. Адже практика такого дослідження показала, що люди не зовсім знаються на традиціях і постаттях нашого краю, яка його історичність, і таки не дуже звертають увагу поряд чого вони проходять, та не уявляють цінності цього. Думаю, якби нам не трапився працівник університету ми б ще довго чекали на правильну відповідь...
Враховуючи час дослідження, а це було літо – період відпусток, була подана ідея перевірити це ще згодом, бо хтілося почути думки студентів з цього приводу, і дізнатись чи віддають вони шану тому де навчаються, чи знають, хто такий М. Д. Леонтович, а також було цікаво чи викладачі би впорались із таким завданням???

Олександр Гнатович Лотоцький – це знаний історик церкви і церковного права, економіст, письменник і публіцист, визначний український громадський і державний діяч визвольного руху кін. 19 – І пол. 20 ст.

Ось як про своє перебування він описує.

Вчився я в повітовій школі поганенько, і зараховано мене в семинарію лише з огляду на «способность и умђніе писать». Перше знайомство з цією духовно-навчальним закладом у Олександра Гнатовича Лотоцького відбулося завдяки розповідям батька, який також у свій час закінчував її у Кам’янці-Подільському.

Подільська духовна семінарія на той час вважалась однією з передових в Україні. «… мала свої традиції – і добрі і лихі». За словами мемуариста учням Подільської духовної семінарії була притаманна неусвідомлена прихильність до української мови та культури. Семінаристи спілкувалися українською “не з якихось засадничих мотивів”, а внаслідок органічного зв’язку з українською традицією. Семінаристи задля справи національного самовизначення в 80-90 рр. 19 ст. почали активізувати діяльність таємних українських гуртків: «Настрої ті можна пояснити взагалі характером подільського духовенства – свободолюбивого, незалежного і навіть матеріяльно взагалі добре забезпеченого. Архиєреї-москалі їхали на подільську кафедру звичайно з неохотою, як на покуту, трактуючи подільських священників, як «магнатів», – і дійсно не можна було рівняти їх ні матеріяльним, ні духовним саном з убогим, забитим священством московського краю…».
Завдяки волелюбному характеру подільського духівництва до подій 1905 року була затверджена постанова Синоду про ведення навчання у церковних школах на першому році українською мовою і запровадження в семінаріях предмету «українознавство».

У другому класі О. Лотоцького спіткала прикрість: дріб’язковою образою до вчителя математики, він спровокував «одиницю» на іспиті. Таким чином семінарист був залишений на другий рік. «… дончак Іван Ястребців, талановитий в своїм фаху математик. Все більше ставився він до свого діла недбало, ішов на лекції без підготовки і наражався… на конфуз у свойому фаху. Така його риса коштувала мені цілого року науки. Одного разу на лекції, уважно стежучи за його імпровізацією в доказуванні якоїсь теореми та переконавшись, що він заліз у нетри, аж сам спинився, я безпосереднє й щиро в свойому захопленні сказав у голос:
- Овва!
Він на мене, – зовсім не люта людина, – люто подивився, другого дня покликав до дошки, поставив одиницю, на іспиті та на переекзаменовці дістав я так само по одиниці. І залишився я в другому класі ще повторно на рік. Але тому ж Ястребцову я завдячую тим, що почав уважно ставитися до шкільної науки і тим самим зміг попасти до вищої школи. Як людина совісна, він розумів неморальність своєї помсти і, коли другого року я з упертости перестав учитися, він старався вплинути на мене дуже влучним глузуванням.
Я думав, – сказав він мені одного разу, – що ви ставите собі якусь вищу ціль. Але й дзвіниця – се теж висока ціль.
Се на мене так вплинуло, що я став після того взагалі добре вчитися і за весь семинарський курс, здається, не спускався нижче ранги п’ятого чи третього учня…».

На той час семінарист Лотоцький ще не насмілився відкрито виступити проти викладацької сваволі, проте пізніше він різко критикував адміністрацію та колектив за зверхнє відношення до учнів. Втім, суттєво подорослішавши, він з часом змінив свою думку у кращу сторону про деяких своїх педагогів: «А між тим серед учительського персоналу були зовсім не погані люде, та загально отруєний дух школи спонукав лише на такі відносини…». Вже у 1920 р., майже через 30 років після навчання, перебуваючи у нашому місті, діяч зустрівся зі своїм учителем грецької мови М.П. Сколовим. Педагог видався йому досить гуманною людиною. Гарно він відкликався у своїх «Сторінках минулого» і про вчителя церковної історії Михайла Багинського: «Він з натури не давався на яке-будь зло до свого ближнього… Просто диву датися можна, чого ми над ним не чинили, як ми над ним знущалися. Чутливий аж до сентименталізму, захоплений своєю дисципліною, тільки увійде він у смак, розказуючи нам лекції для другого дня, – як один з нас підійметься на увесь зріст, немов би за яким ділом, і випалить найсерйознішим тоном:
- Михайло Флоровичу! А Ольга Михайловна (дочка Багинського, гарненька гімназистка) вчора з офіцером гуляла.
- А тебе каное дђло? Сиди дурачек!».
З інших подільських педагогів О.Лотоцький виділив і філософа Миколу Буніна, вчителя історії Авекркія Квасіцього та вчителя літератури Володимира Тимінського.

Під час навчання у Подільскій духовній семінарії сталася помітна подія у житті Олександра. Будучи редактором «ПЕВ», його дядько М. Яворовський видав його перший друкований твір – вірш (1889) та сприяв появі інших творів. Також у семінарії у нього зародилася любов до читання творів чужоземних та російських «благонадійних» класиків: Шекспіра, Гете, Байрона, Шілєра та ін. Велику заслугу цьому автор спогадів відводив саме вище згадуваному В. Тимінському. На той час Кам’янецька міська бібліотека була досить убогою, щодо доступу для семінариста годі було й думати. «Я часом здобував звідти книжки контрабандою – по чужих легітимаціях. Та й небезпечна се річ була – перш за все для самої книжки. Трудно було з тою книжкою сховатися, бо всі семинаристи жили в інтернаті, під постійним доглядом…».

Олександр Гнатович описав також умови проживання учнів семінарії. Він згадав про два будинки: один призначався для т.зв. «казеннокоштних», що отримували стипендію, а другий для т.зв. «своєкоштних», що навчалися за власний кошт. В обох корпусах була встановлена ретельна система догляду за учнями – зокрема, раз на місяць проводилися ревізії майна учнів «під претекстом пошукування «огнєстрєльного оружія», з яким, начеб то, семинарист, не вміючи поводитися, міг необережно чинити собі та іншим шкоду…». Водночас, не можна було привозити книги з дому, вони одразу ж вилучалися. Але не зважаючи на усі ці ревізійні щомісячні перепитії, семінаристу Лотоцькому успішно вдававлося переховувати «контрабандні» книги: «переховував їх у табуреті, на якому сидів. Для сього під верхньою дошкою по ширині планок поробив я поземі планочки і на них клав книжки, що таким чином сховані були від людського ока… Така система дійсно ніколи мені не зрадила, головним чином тому, що ревізії переводилися взагалі з неохотою, формально… Ніхто з товаришів ні разу мене не зрадив… аж по 11-ій годині, коли всі поснуть і доглядач переведе ревізію по ліжках, чи всі на місці, тихенько встанеш, складеш про всякий випадок так ковдру, наче там хто спить під нею, та краденим способом простуєш у «номер», виймаєш зі схованки книгу, ховаєшся за шафу тай читаєш за огарком свічки до глибокої ночі…». [6]

Навчалися, але не закінчили:

Никанор Крижанівський (1859, село Дубова Балтського повіту Подільської губернії, нині Дубове Красноокнянського району Одеської області — † 3(15) вересня 1891, Ніколаєвськ, нині Ніколаєвськ-на-АмуріХабаровського краю, Російська Федерація) — революціонер. [3]

Володимир Свідзінський (26 вересня (8 жовтня за новим стилем) 1885, с. Маянів Вінницького повітуПодільської губернії, нині Тиврівський район, Вінницька область — † 18 жовтня 1941, с. Непокрите, Вовчанський район,Харківська область) — поет, навчався в Подільській духовній семінарії (Кам'янець-Подільський). Звільнений 25 серпня 1904 р. з 4-го класу на прохання батька, переміщеного на той час до Лянцкоруня.

Михайло Михайлович Коцюбинський – письменник, народився 17 вересня 1864 року в самій Вінниці, в родині дрібного урядовця. Коли йому виповнилось десять років, його батька перевели до містечка Бар, де він стає третьокласником початкової школи; а за два роки він уже пізнає таїнства Святого Писання в духовному училищі у Шаргороді. Його товариші з училища попрямували до Кам’янця-Подільского, щоб продовжити своє навчання. Тому, щоб бути поруч з друзями у свої юні шістнадцять років Михайло, готуючись до священицького сану, у 1881 році стає семінаристом Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Але доля розпорядилась по-іншому: юнак не зміг , через матеріальну скруту і родинні обставини закінчити семінарію. Перебуваючи в ній до весни наступного року, Михайло зблизився з місцевою народницькою організацією. На жаль, збереглися лише окремі згадки про неодноразове відвідування майбутнім письменником бібліотеки семінарії та семінарського саду, що нині знаходиться на території корпусів сучасного Поділького державного аграрно-технічного університету, про проживання Михайла Михайловича на Підзамчі, про те, що майбутній письменник зберіг у своїх спогадах на все життя архітектурну красу Кам’янця. Один із членів народницької організації зазначав про присутність Коцюбинського семінаристів та гімназистів, був особисто знайомий з його керівниками Володимиром Дзюбинським, Григорієм Львовичем, Валер’яном Старинкевичем, Миколою Стародворським.
За зв’язки з подільськими народовольцями М. Коцюбинський зазнав переслідування. Жандармське управління провели арешти не тільки серед членів гуртка,а й серед запідозрених. Зробили обшук на квартирі Коцюбинських. Михайла занесли у списки “неблагонадійних” і завели на нього справу. Влітку 1882 року родина Коцюбинських знову повертається до Вінниці. [7]

Подільска Духовна семінарія. Кін. 19 ст. Подільска Духовна семінарія. Кін. 19 ст.


Висновок.
Отже за період існування Подільської духовної семінарії, що припинила свою діяльність після утвердження радянської влади наприкінці 1920 р., з її лав вийшло багато відомих людей, які займалися у різних галузях та зробили свій вагомий вклад в розвиток суспільства. Із спогадів самих випусників можна зробити порівняння, що і в сучасний час трапляється багато подібностей, а саме: походження знатне, утримання державне, чи за свій кошт, тоді були бурси, зараз гуртожитки, зарахування до закладу (аби вміти писати), які тоді, так і нині навчаються більшість не місцевих, ставлення до викладачів та студентів, і багато іншого, але і є ряд відмінностей, семінаристи багато чого досягнули, прагнули гарно вивчитися, проявляли жагу до знань, що, мабуть, трішки бракує сучасним студентам. Але трішки проникнувшись даною темою кожний сам для себе може зробити певні висновки, а також збагнути, чи є для нього важливим мешкати у тій атмосфері, де творилась певна історія, і чи відома вона нам. Тому саме для цього було піднято тему, щоб з повагою ставитись до минулого і краще творити своє майбутнє!!!!


Використані джерела:

1. http://uk.wikipedia.org/wiki/Духовна семінарія
2. http://vseslova.com.ua/word/Духовні_учбові_заклади-34463u
3. http://uk.wikipedia.org/wiki/Подільська_духовна_семінарія
4. http://kampod.name/podilska-duhovna-pravoslavna-seminariya
5. http://www.tovtry.km.ua/ru/history/statti/pid_soncem_podillja.html
6. https://btf-pdatu.at.ua


------

Коментарі (0)

Залишити свій коментар:
Вітаю! Гадаю Ви знайдете тут необхідну для себе інформацію. Успіхів.
Свічки оптом Гіди та екскурсії місто Кам’янець-Подільський Створення та СЕО просування сайтів
Організація весілля в Кам'янці-Подільському Сувеніри з кераміки
Ціни на продукти: Станом на 27 січня 2018р.
110 грн. 38 грн. 14 грн. 35 грн. 80 грн. 45 грн. 20 грн. ➥ усі ціни
Державні свята:
Українські анекдоти:
RSS in offline mode
***

RSS in offline mode

Українські анекдоти
[/not-smartphone]