Печери Залуччя

  • 120
  • 0 0
    (Оцінок: 0)
Печери Залуччя
Печери Залуччя

За основу взято сьомий випуск «Праць Подільського єпархіального історико-статистичного комітету», що побачив світ 1895 року в Кам’янці-Подільському. У ньому вміщено працю священника Юхима Сіцінського «Історичні відомості про парафії та церкви Подільської єпархії. 1. Кам’янецький повіт».

На землях села Залуччя розташувалися відомі Залучанські або Черченські (від назви сусіднього містечка Черча) печери. Вони розміщені на лівому березі річки Смотрича, в тому місці, де річка близько підходить до села Нігина, тому ці печери називаються також і Нігинськими.


Тут розміщено три печери, заглиблені в прямовисну скелю, на половині висоти гірського обриву. Знизу, завдяки землистому наносу, що накопичився біля підніжжя гори, до печер можна вільно дійти схилом. Зверху ж, від села Нігина, до них потрібно спускатися скелею, в якій зроблено як небудь вельми незручні сходинки. Головна печера називається народом «християнською», а дві інші — «жидівською» (так в оригіналі в Сіцінського та Антоновича) та «кінською».Головна печера починається невеликим проходом, з якого утворено тепер щось на кшталт каплиці: з боку входу зроблено дерев’яну стінку з дверима, всередині поставлено святі ікони, а зовні ми бачимо великий кам’яний хрест, влаштований, за переказами, мешканцями села Нігина Ляховецькими. На кам’яних стінах, дерев’яній перегородці та дверях видніються численні написи про відвідувачів того місця. Їх вирізано, писано олівцем, навіть випалено свічками. З цієї каплиці далі йде вузький і низький вхід у підземні ходи. Нині (1894 рік) цей вхід закладено камінням, бо в печери проникають селянські діти та виносять звідти людські кістки.


На фото: Професор Володимир Боніфатійович АнтоновичНа фото: Професор Володимир Боніфатійович Антонович 
1883 року цю місцевість відвідав професор Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908), відомий історик із Київського університету, учитель Михайла Грушевського. Проникнувши в печери, Володимир Боніфатійович склав їх опис та план й опублікував цей матеріал у статті «Про скельні печери на березі Дністра в Подільській губернії» в «Працях VI археологічного з’їзду в Одесі» (1884 рік), де мова йде не тільки про Залучанські печери, та в окремому відбиткові.


«З грота, — каже пан Антонович, — заглиблюється в скелю коридор, яким можна пройти на досить значну відстань. Коридор цей досить вузький, так що йти ним можна тільки зігнувшись, а в інших місцях можна рухатися тільки повзком. Звивини проходу пролягають не на одному рівні, а постійно то знижуються, то піднімаються, слідуючи напрямку тріщини, що утворилася в скелі. Місцями звивистий коридор дещо розширюється, утворюючи невеликі камери в 5—12 кроків у діаметрі, заввишки в 3—7 аршинів (один аршин має 71,12 сантиметра). Найбільша довжина пройденого печерного ходу становить 42 метри. Наприкінці головний хід завалено величезною кам’яною брилою, що зірвалася зі стелі та закрила прохід у подальшу частину печери. Бічні ходи розгалужуються в різних напрямках і на різному рівні та закінчуються, поступово звужуючись, так що подальший рух ними, навіть поповзом, стає неможливим. Дно коридорів і камер кам’яне. Воно складено або з цільної скельної породи, в якій прокладено печеру, або з брил і сміття, які обвалені зі стін і стелі печери. Іноді дно печери вкрито м’яким шаром наносів, що складається із суміші глини, щебеню та чорнозему».
У багатьох місцях печери є людські кістки, причому професор Антонович не міг знайти жодного черепа. Це пояснюється тим, що раніше відвідувачі печер виносили черепи з печер і піддавали їх похованню. Дві інші печери, розташовані на південь від першої, на такій же висоті як і головна, є гротами та не мають великої протяжності.


Відвідавши печери, професор Антонович, розглядаючи кістки в них, знайшов у цих кістках характерні риси, що, звичайно, трактуються антропологами як ознаки скелета первісної людини. Це визнав і професор Московського університету Дмитро Миколайович Анучин (1843—1923) в ході засідань VI археологічного з’їзду в Одесі.


Відомо також, що в околицях печер трапляються кам’яні знаряддя. Таким чином, печери ці служили житлом первісної людини. Потім вони відігравали значну роль і в пізніший історичний час: під час татарських набігів XV—XVII століть ці печери були притулком для навколишнього народу. Він про це досі пам’ятає та передає свої спогади в різних легендах.
Нігинські селяни розповідають, наприклад, що одного разу, коли в Нігині святкували весілля, набігли татари. Народ кинувся ховатися в печери. Побігли туди і ті, що були на весіллі. Але татари помітили місце, де рятувався народ, тож принесли до входу в печери соломи та дров. Вони їх запалили і цим задушили всіх, хто рятувався. Коли бігли наречені, вінок нареченої впав із її голови на землю при самому вході в печеру. Тому досі тут росте, кажуть, хрещатий барвінок. Влітку він обвиває кругом вхід до печери. При цьому народ додає, що мешканці села Нігина Ляховецькі, як заможніші, забрали з собою в печеру свої гроші. Інші з тим же прізвищем Ляховецькі під час того набігу татар втекли в ліси і врятувалися, а потім, коли татари пішли, повернулися в спустошене село, але тут не виявилося жодної живої душі. Тоді вони пішли в печери і там знайшли своїх односельчан і рідних — всіх удушених, і біля них їхнє добро та гроші. На ці гроші Ляховецькі, які залишилися в живих, і побудували церкву в Нігині, яка існує понині. Є й інші більш-менш поетичні й трагічні розповіді, пов’язані з цими печерами.


Народний переказ про те, що Залучанські печери служили притулком від татар, підтверджується і документами. Так, в актовій кам’янецькій книзі, що зберігається в Київському центральному архіві, записано акт, який стверджує права навколишніх мешканців на користування цими печерами, як місцем притулку при татарських нападах. 1543 року проведено Іваном Гербуртом акт розмежування між маєтком Анни Домаратівни Радецької — селом Лучниківцями, чи по-іншому Залуччям, і маєтком кам’янецького католицького єпископа — селом Нігином і містечком Черчем. При виробленні розмежування виявилася на прикордонній смузі обох маєтків печера, яка була надбанням місцевих громад. З цього приводу акт каже: «Печера повинна бути завжди і на віки в загальному користуванні людей як із Залуччя, так і з Черча, і жодна сторона не повинна вважати її своєю винятковою власністю, але вона повинна служити місцем загального притулку від поганих і від всякого іншого ворога під час набігів на країну; вільно в ній шукати притулку всякому — як чоловікові, так і жінці до найменшого дитини із Залуччя, або Лучниківців, і з єпископського маєтку в Черчі». Потім у тому ж акті, наприкінці, ще раз згадується про печеру: «Щодо печери, то вона, як вище сказано, повинна бути в загальному і неподільному володінні. Один другому не повинен перешкоджати входу в неї під час ворожого набігу. Якби людина або жінка із Залуччя не допускала входу в печеру людині, жінці або дитині з єпископського Черченського маєтку і якби це було доведено присяжним показанням однієї або двох осіб, то власник Залуччя повинен покарати винного під загрозою штрафу в три гривні. Те саме справедливо і навпаки. Але якби сам поміщик одного села не допустив користуватися печерою поміщикові іншого села, або його людям, або слугам, або служницям під час ворожого нашестя, то він буде підлягати штрафу в 100 гривень... Сходи до печер повинні будувати спільно мешканці Залуччя та Черча, а хто, отримавши повістку, не дотримає цієї повинності, сплатить два золоті штрафу, і понад те поміщик повинен вчинити справедливість над винним під загрозою штрафу в три золотих внаслідок земськоого позову».
Таким чином цим документом цілком підтверджується народний переказ про те, що Залучанські печери служили колись місцем притулку навколишніх мешканців при татарських набігах. Це ж підтверджується і знахідкою 1883 року професора Антоновича в самій печері срібної монети 1620 року польського короля Сигізмунда III.
З того ж документа 1543 року видно, що на кордоні Черча і Залуччя було два городища — одне поблизу печери, інше на урочище «Седмірка», де було багато могил, а також урочище «Ратибор» (нині таких назв немає в народі) .
У даний час (1895 рік) нижче від головної печери, на березі річки Смотрича, є кам’яний хрест. Під ним 1889 року, з ініціативи та за участю преосвященного Димитрія, поховано кістки, винесені з печери різними особами, які були в каплиці перед печерою. На хресті є такий напис: на одному боці: «Священнодійства преосвященного Димитрія, єпископа Балтського, соборно з духовенством 3 червня 1889 року тут поховано знесені з печер кістки християн, задушених колись татарами в цих печерах» і на іншій стороні: «Пам’ятник цей споруджено 1890 року на зібрані пожертви від різних благодійників і цього ж року освячено при парафіяльному священникові села Залуччя Никанорі Розумовському».



Хрест у Залуччі 1890 року в пам’ять про християн Хрест у Залуччі 1890 року в пам’ять про християн, задушених татарами в печерах

Хрест, що на фото, встановили був встановлений батьком з друзями вже в 90-х минулого століття. Напис відновили згідно архівних записів. А кам'яний хрест, що описано в тексті було скинуто в річку на початку 20-го століття в буремні роки. Пам'ятний камінь з-під хреста було відвезено в Кам'янецьку Фортецю, де він експонувався поряд з гарматами при вході.


Той кам'яний хрест, про який писав Юхим Сіцінський, було знесено радянською владою та скинуто в річку Смотрич. Новий хрест, вже не кам'яний, який ви бачите на фото, втановлено в 1990-х роках. Це зробили мешканці сіл Залуччя та Черче Василь Миколайович Андрущак, Віктор Михайлович Мельник, Михайло Миколайович Данішевський та інші. Напис вони відновили згідно з архівними даними.
До печер відбувається хресний хід 12 червня, в день преподобного Онуфрія — з церкви Залуччя; перше же хресний хід відбувався з костелу Черча. 1889 року, коли преосвященний Димитрій 3 червня, в суботу перед неділею Всіх Святих, відслуживши літургію в церкві Черча, хресним ходом вирушив до печер та скоїв поминання всіх, хто тут лежать, причому закопано людські кістки, що були нагорі, відтоді відбувається хресний хід до печер із церкви Залуччя ще в суботу після Трійці, тобто перед неділею Всіх Святих.
----
Вгорі - план головної печери у виконанні професора Антоновича



------

Прокоментуй Цей Пост:

Схожі Новини