Камянець-Подільський » Блогери » Олег Будзей » Юхим Богданов і Микола Леонтович

Юхим Богданов і Микола Леонтович

  • 31
  • (Оцінок: 0)
Юхим Богданов і Микола Леонтович
Юхим Богданов і Микола Леонтович

У статті «Юхим Андрійович Богданов» ми ознайомили Вас з його життєписом і творчістю, користуючись в основному «Подільськими єпархіальними відомостями» (ПЄВ) та журналом «Православне Поділля». У цій статті ми розповімо про взаємозв’язки Юхима Андрійовича Богданова та його найвідомішого учня Миколи Дмитровича Леонтовича, як це висвітлено в книжках, статтях і навіть у художній прозі.

Юхим Богданов — учитель церковного співу Миколи Леонтовича та два його наступники

Юхим Богданов був учителем церковного співу вихованця Подільської духовної семінарії, майбутнього композитора Миколи Леонтовича. Це було в 1892—1896 роках, коли Леонтович навчався в семінарії з першого до четвертого класу. Микола Дмитрович закінчив семінарію 1899 року, провівши два роки у випускному шостому класі. Після Богданова в нього співи викладали спочатку Йосип Юліанович Сулковський (1856—1916), а потім Іван Васильович Лепьохін чи, за іншим написанням прізвища, Лепехін (1877—1940-і).
Микола Леонтович показав у семінарії такі успіхи:

  • у 1892—1893 навчальному році він навчався в другому відділенні першого класу, закінчив його за другим розрядом двадцять п’ятим учнем із 46, його допущено до повторних іспитів зі твору (ПЄВ 1893 № 27, 8 липня, частина офіційна, сторінка 534);
  • у 1893—1894 навчальному році він навчався в другому відділенні другого класу, закінчив його за другим розрядом дванадцятим учнем із 36, його перевели в третій клас семінарії (ПЄВ 1894 № 30, 23 липня, частина офіційна, сторінка 601);
  • у 1894—1895 навчальному році він навчався в другому відділенні третього класу, закінчив його за другим розрядом двадцятим учнем із 35, його перевели в четвертий клас семінарії (ПЄВ 1895 № 27, 8 липня, частина офіційна, сторінка 433);
  • у 1895—1896 навчальному році він навчався в другому відділенні четвертого класу, закінчив його за третім розрядом тридцять другим учнем із 37, його допущено до повторних іспитів з основного богослов’я, церковної історії та літургіки (ПЄВ 1896 № 25, 22 червня, частина офіційна, сторінка 505);
  • у 1896—1897 навчальному році він навчався в п’ятому класі (без поділу на відділення), закінчив його за другим розрядом тридцять п’ятим учнем із 54, його перевели в шостий клас семінарії (ПЄВ 1897 № 26, 28 червня, частина офіційна, сторінка 267);
  • у 1897—1898 навчальному році він навчався в шостому, випускному класі, закінчив його за третім розрядом сорок шостим учнем із 46, його допущено до повторних іспитів з викриття російського розколу, грецької мови та твору (ПЄВ 1898 № 26, 27 червня, частина офіційна, сторінка 146);
  • у 1898—1899 навчальному році він повторно навчався в шостому, випускному класі, закінчив його за другим розрядом тридцять восьмим учнем із 48. Вихованці другого розряду, після закінчення повного курсу навчання у семінарії, звільнялися з неї з виданням, виходячи з визначення Святішого Синоду від 18 березня — 1 квітня 1876 року за № 500, встановленого свідоцтва. (ПЄВ 1899 № 25, 19 червня, частина офіційна, сторінка 146).


Отже, найкращі успіхи у семінарії Микола Леонтович продемонстрував у другому класі, посівши дванадцяте місце у своєму відділенні (а всіх відділень із першого до четвертого класу було по два).
Наприкінці 1896 року в «Подільських єпархіальних відомостях» ми бачимо таке оголошення:
«З огляду на те, що особи (з тих, хто не закінчив курс духовної семінарії), які шукають посад псаломщиків, в більшості випадків виявляються не підготовленими до задовільного проходження цих посад, будучи при цьому надзвичайно убогими в розумовому та морально-релігійному розвиткові та в церковно-практичному досвіді, між тим як псаломщик, за своїм становищем у парафії, є найближчим помічником парафіяльного священника, як при здійсненні громадського та приватного богослужінь, так і в справі релігійно-морального виховання народу, то, за розпорядженням його преосвященства, преосвященнішого Іринея, єпископа Подільського та Брацлавського, для таких осіб засновується у місті Кам’янці-Подільському екзаменаційна комісія з голови — протоієрея Миколаївської церкви міста Кам’янця-Подільського Михайла Чирського та двох членів — викладача Подільської духовної семінарії Афанасія Неселовського та вчителя співу тієї ж семінарії, священника Йосипа Сулковського. Випробування відбуватимуться в будівлі Кам’янецького чоловічого духовного училища, один раз на місяць. Про день і годину випробувань буде виставлене на видному місці оголошення як в училищі, так і в консисторії» (ПЄВ 1896 № 51, 21 грудня, частина офіційна, сторінка 793)..


З цього оголошення випливає, що наприкінці 1896 року вчителем співів у Подільській духовній семінарії був священник Йосип Сулковський. Очевидно, що він змінив на цій посаді Юхима Богданова. На жаль, ми поки що не знаємо, коли саме Йосип Сулковський вступив на цю посаду, та коли саме він закінчив викладати співи в Подільській духовній семінарії.
Тепер щодо Івана Лепьохіна.


У додатку до «Подільських єпархіальних відомостей» 1899 року вміщено «Звіт Подільського семінарського Свято-Іоанно-Богословського братства про стан і діяльність його за вісімнадцятий рік існування, з 8 травня 1898 року до 8 травня 1899 року». В ньому вказано «Список дійсних членів Подільського семінарського Свято-Іоанно-Богословського братства». У цьому спискові є викладач семінарії І. Лепьохін, який вніс три рублі.


У додатку до № 37 «Подільських єпархіальних відомостей» від 11 вересня 1899 року вміщено «Наявний склад службовців у духовно-навчальних закладах Подільської єпархії в 1899—1900 навчальному році». В цьому спискові серед викладачів Подільської духовної семінарії зазначено:


«Церковного співу — Іван Васильович Лепьохін. 1893 року закінчив курс у Московському синодальному училищі зі званням регента та вчителя церковного співу та теорії музики».
У додатку до «Подільських єпархіальних відомостей» № 38 від 16 вересня 1900 року вміщено «Наявний склад службовців у духовно-навчальних закладах Подільської єпархії 1900 року». В Подільській духовній семінарії вчителем церковного співу був Євген Іванович Рогальський. Він 1898 року закінчив курс Московського синодального училища зі званням регента та вчителя церковного співу й теорії музики. Вчителем у Подільській духовній семінарії Рогальський працював із 21 квітня 1900 року.


Із цих повідомлень «Подільських єпархіальних відомостей» ми бачимо, що Іван Лепьохін викладав співи в Подільській духовній семінарії в 1899—1900 роках. Очевидно, що він змінив на цій посаді Йосипа Сулковського. На жаль, ми поки що не знаємо, коли саме Іван Лепьохін вступив на цю посаду, та коли саме він закінчив викладати співи в Подільській духовній семінарії. Можливо, що Іван Лепьохін став учителем співів у Подільській духовній семінарії 1897 року, бо в листі від 13 березня 1897 року Степан Васильович Смоленський, що в 1889—1901 роках був директором Московського синодального училища, яке 1893 року закінчив Іван Лепьохін, писав: «Лепьохін — нині чудовий учитель, який воскресив церковні співи навіть у Донському монастирському училищі, а нині практикує в Кам’янці-Подільському». Тож зробимо обережний висновок, що Йосип Сулковський недовго — всього кілька місяців — був учителем співів у Подільській духовній семінарії. Це опосередковано підтверджує стаття Олени Віленівни Янковської «Леонтович Микола Дмитрович» у шостому томі «Енциклопедії історії України», виданого 2009 року в Києві, де сказано про Леонтовича: «1892 року вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії, де опанував теорію музики і хоровий спів (його наставниками були Ю. Богданов та І. Лепехін)». Очевидно, що Й. Сулковського серед наставників Леонтовича не згадано тому, що Йосип Юліанович Сулковський дуже мало часу (всього кілька місяців) викладав церковний спів у Подільській духовній семінарії.


Юхим Богданов — учитель Миколи Леонтовича

Кандидат мистецтвознавства, професор Анатолій Завальнюк у книжці «Микола Леонтович. Листи. Документи. Духовні твори. До 130-ї річниці від дня народження» (Вінниця: Нова книга, 2007) писав на сторінках 13 і 14, правда, без посилання на джерела:
«Великий вплив на Леонтовича також мав його вчитель Юхим Богданов, вихованець регентських класів Петербурзької хорової капели.
…У семінарії Леонтович плідно співпрацював зі своїм вчителем Ю. Богдановим, з яким в індивідуальних консультаціях поглиблював знання з гармонії, поліфонії та аранжування. Їх індивідуальні заняття значно перевищували програмні вимоги з цих дисциплін. Завдяки Богданову Леонтович ґрунтовно вивчив поліфонічний стиль духовних творів М. Березовського, Д. Бортнянського, О. Архангельського. Впродовж усіх років навчання він радився з Богдановим стосовно перших записів та гармонізацій пісень з Білоусівки, таких як «Ой сів-поїхав», «Закувала зозуленька», «Ой гаю, гаю». Саме Богданов спонукав Леонтовича до записів народних пісень та ознайомив його зі стилем старовинних церковних піснеспівів».
Український музикознавець Володимир Іванов у статті «Відвертість митця», опублікованій у № 10 журналу «Українська культура» за 1997 рік, писав:


«Збереглося чимало матеріалів щодо участі малого Леонтовича у святкуванні 900-ліття Хрещення Русі, 100-ліття возз’єднання Поділля з Україною (1893 р.) і 100-ліття з дня заснування Подільської духовної семінарії (1899). Всі ці відомості, а також про навчання у священника Юхима Богданова в Кам’янці-Подільському, про виступи в місцевому архієрейському хорі, про керування семінарським хором, про оволодіння циклом богословських наук ми знаходимо в державних архівосховищах Хмельницької, Вінницької областей, Києва, Санкт-Петербурга та ін.».


Станіслав Димченко з Рівного у статті «Подільська духовна семінарія в житті та творчості Миколи Леонтовича», опублікованій 1997 року в першому тому наукового збірника «Кам’янеччина в контексті історії Поділля», писав:
«Теорію музики Леонтович вивчав у Ю. Богданова. Це був досвідчений фахівець, який домагався, щоб учні «не тільки самі співали розумно, а й могли навчити цієї справи інших». Таким учнем і був Микола Леонтович, що музичними здібностями і знаннями виділявся серед інших семінаристів. Згодом, у 1897 р., він став першим помічником диригента семінарського хору, а в наступному році — його керівником».
У книжці «20 видатних українських педагогів», яку видано 2002 року в Полтаві, в статті про Леонтовича доцент, заслужений працівник культури України Павло Тихонович Лиманський (1951—2001) зазначав (правда, він не уникнув загальних помилок):
«Загальновідомо, що музика в православному обряді займає чільне місце і вивченню її в навчальних закладах, які готували священників, приділяється значна увага. Саме цей предмет став улюбленим для Леонтовича в семінарії. Його вчителем був Ю. Богданов. Цій людині Микола зобов’язаний засвоєнням теоретичних та практичних основ співацької справи. Випускник Петербурзької придворної капели Юхим Олександрович Богданов (1860 — після 1900) працював у Подільській семінарії з 1884 по 1897 рік. Основою навчання хористів співацької справи були твори Д. Бортнянського, О. Архангельського, Д. Соловйова. Займався Богданов і збиранням та гармонізацією старовинних наспівів, видавши 78 гармонізацій старовинних наспівів Поділля та Волині. Саме від Ю. Богданова прийняв М. Леонтович семінарський хор, яким керував більше року до закінчення в 1899 році семінарії. Вже під час навчання майбутній композитор почав записувати народні пісні, буваючи на канікулах в с. Білоусівка, куди в 1895 року переїхали його батьки».


Згаданий вже мистецтвознавець Володимир Федорович Іванов і його дружина, кандидат педагогічних наук Людмила Олександрівна Іванова видали 2007 року книжку «Леонтович — збирач народних пісень». Вони, зокрема, писали:
«Виконання народних пісень підтримував і вчитель співів Ю. Богданов, який сам захоплювався ними і народною творчістю взагалі. Досить вказати хоча б на його публікацію у місцевій газеті про різноманітний репертуар лірників, кобзарів, бандуристів. Він навіть простежує за історією розвитку лірницької пісні, висловлюючи думку, що її початок можливо йде від давніх часів Бояна, коли музично-співацьким мистецтвом прославляли подвиги любимих князів, богатирів, що захищали руську землю від ворогів».
У цьому абзаці мова йде про надруковану в «Подільських єпархіальних відомостях» від 17 грудня 1894 року статтю Юхима Богданова «З приводу передбачуваного видання «Співака-лірника» (південноросійського)».


Далі автори книжки продовжили:
«Приклад Ю. Сіцінського і М. Яворовського був для Леонтовича показовим у своїх прагненнях до знайомства з народними піснями і до їх запису. Не виключно, що в цьому та інших мистецьких питаннях вони спілкувались. Сіцінський, наприклад, дуже любив співи і часто відвідував виступи семінарського та архієрейського хорів, участь в яких брав Микола Леонтович. Яворовський же, будучи викладачем семінарії, так або інакше мав навчальні справи з своїм учнем. У всякому разі обидва діячі, а разом з ними і вчитель співів Ю. Богданов в ті роки мали позитивний вплив на молодого юнака, який тоді значно виділявся серед своїх товаришів музичними здібностями і зацікавленістю народною піснею.


Інтерес Леонтовича до самої пісні підтримувався Ю. Богдановим, якій ще більше зацікавлював свого учня вивченням народнопісенної спадщини. В нього був вже власний досвід фольклорних записів (побутових пісень і старовинних піснеспівів), здійснених ним протягом 1890—1892 рр. Кращі зразки він гармонізував і помістив у збірку, що вийшла друком у Вільно 1894 р. В тому ж році у єпархіальних відомостях виступив з рецензією на це видання фольклорист І. Огоновський, підкресливши мелодичну довершеність стародавніх мелодій, які передавались з роду в рід усним шляхом і стали для сучасників «рідними і дорогими, доступними почуттю і розумінню кожного». Саме з цієї збірки Леонтович пізніше взяв мелодію заздравної херувимської пісні і обробив її для мішаного хору, а на рукопису позначив: «Стара мелодія з Поділля. Записана Ю. Богдановим».
Будучи людиною демократичного напрямку, Ю. Богданов виховував у своїх учнях любов до самого хорового виконання. Він часто акцентував на тому, що здібні до цього мистецтва спеціалісти можуть стати хорошими вчителями співу і вчитимуть дітей мистецтву, яке виробив народ протягом багатьох століть.


Відмічаючи цінність народної спадщини, він 1895 р. писав: «Тут руський народ стоїть лицем до лиця із Заходом і намагається не принизити себе». Так Леонтович сприймав нові для себе ідейні позиці і свого вчителя, його патріотичне спрямування на захист вітчизняного співу і тим самим зміцнював свої погляди на необхідність пізнання народної пісні».
У книзі «Тіні забутого парку», виданій 2007 року в Львові, український письменник Григорій Гусейнов писав:
«А вже самого Миколу Дмитровича до музики старанно прилучав скромний учитель співів та каліграфії Шаргородського духовного училища Леонід Ляторовський. Потім був інший учитель, керівник семінарської капели в Кам’янці-Подільському Євтимій Богданов. Юний Леонтович співав також у семінарському хорі».


Анатолій Житкевич у статті «Микола Леонтович (1.XII.1877 — 23.I.1921)», вміщеній в «Українському календарі» на 1977 рік, що побачив світ у Варшаві у видавництві «Наше слово», писав:


«Спочатку Леонтович навчається у Шаргородській духовній школі, а з вересня 1892 року в Кам’янець-Подільській духовній семінарії.
Музичне життя Кам’янця-Подільського, тодішнього губернського центра, відзначалося на той час досить значною інтенсивністю. Тут існувало декілька кваліфікованих духових оркестрів, гуртки любителів класичної та камерної музики, колективи аматорів драматичного мистецтва, а з 1897 року почала працювати приїжджа оперла трупа під орудою молодого російського композитора й диригента Антона Ейхенвальда, яка проіснувала в Кам’янці-Подільському до 1902 року. За цей час жителі міста та його околиць мали можливість ознайомитися з багатьма кращими зразками світового оперного мистецтва. Так, лише за один сезон 1898 року на сцені міського театру було поставлено понад два десятки опер, із них: «Фауст» Ш. Гуно, «Аїда», «Травіата», «Отелло» Д. Верді, «Севільський цирульник» Д. Россіні, «1ван Сусанін» М. Глінки, «Пікова дама», «Свгеній Онегін» П. Чайковського, «Кармен» Ж. Бізе, «Русалка» О. Даргомижського. Як відомо, Миколі Леонтовичу вдалося відвідати декілька іх них.


Добре було налагоджено питання музичного виховання в Кам’янець-Подільських чоловічій та жіночій гімназіях. Досить нагадати, що в цей час тут працював випускник Варшавської консерваторії, композитор М. Янковський, навчалися відомі в майбутньому, скрипаль В. Коханський, співачки із світовою славою Лідія Липковська та Зінаїда Рибчинська. Хорошим кваліфікованим хором славилася і сама семінарія. Керівником його, а також вчителем церковного співу тут був вихованець Петербурзької придворної капели Фома Богданов. Хор семінаристів виконував досить складні твори композиторів Бортнянського, Веделя, Львова, Главача, а також самого керівника. Фома Богданов був також і композитором. Він займався записом та музичним опрацюванням старовинних церковних наспівів та кантів. У 1894 році у Петербурзі було видано його «Сборник церковных напевов, издревле употребляемых в Подольской, а частью в Волынской епархиях».
Поряд був кваліфікований знавець музики й зрозуміло, що між учителем і учнем існував тісний зв’язок, який мав великий вплив на формування Леонтовича, як композитора. Крім того, семінаристи, згідно з програмою, мусили проходити музичну грамоту, знайомитися з законами контрапункту, навчатися гри на скрипці. I з цього не міг не скористатися майбутній композитор. Ф. Богданов підніс музику в семінарії на високий рівень. Однак через незадовільне ставлення до мистецтва взагалі семінарського начальства, а також через мізерний заробіток, 1896 року він залишає роботу в семінарії і, прийнявши сан священика, оселяється в одному із сіл поблизу Кам’янця-Подільського. Посада вчителя церковного співу в семінарії була довгий час вакансією, а хор залишився без керівника. I тут за керівництво ним береться Микола Леонтович. З притаманним йому молодечим завзяттям він працює над поповненням колективу, підбором репертуару, але замість церковних кантів вивчає народні пісні, твори композиторів-класиків.


26 вересня 1898 року Кам’янець-Подільська духовна семінарія відзначала свій сторічний ювілей. У цей день тут відбувся великий святковий концерт, окрасою якого став керований М. Леонтовичем семінарський хор. Серед виконуваних ним творів були обробки народних пісень «Їхав козак за Дунай», «Гандзя», «Вот по камушкам быстра речка течет», П. Ніщинського «Закувала та сива зозуля» та «Хор мисливців» із опери К. Вебера «Чарівний стрілець». Важко стверджувати, але ціком можливо, що серед них були перші обробки молодого композитора. А про те, що вже в цей час Микола Леонтович пробує себе в музичних композиціях, свідчить подарований йому клавір опери «Черевички» П. Чайковського з пам’ятною адресою: «Майбутньому славному композиторові, незабутньому регентові від хору співаків».
1899 року М. Леонтович закінчує семінарію».


Згаданий Житкевичем Антон Ейхенвальд — це композитор, диригент, музичний етнограф, народний артист Башкирської АРСР (1945) Антон Олександрович Ейхенвальд (1875—1952). Про нього є стаття в семитомній «Башкирській енциклопедії», виданій в Уфі в 2015—2020 роках. В. Коханський — це скрипаль Вацлав-Ромуальд Коханський (1878—1939), римо-католик, який 1897 року зі срібною медаллю закінчив Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію.


Кандидат мистецтвознавства Наталія Костюк пише:
«Саме у Подільській семінарії відбулася доленосна для юнака зустріч з Юхимом Олександровичем Богдановим. Випускник Петербурзької Придворної співочої капели, він став викладачем церковного співу у Подільській духовній семінарії (1884—1897), керівником архієрейського і семінарського хорів. Богданов чи не першим зафіксував і видав волинські й подільські церковні наспіви та піснеспіви, згодом їх аранжування для різних хорів. Під його керівництвом молодий Леонтович вивчав історію і теорію музики, гармонію, поліфонію та аранжування, осягав основи регентської справи та співу. У цій співпраці прийшло розуміння стилю старовинних церковних розспівів, творчості М. Березовського та Д. Бортнянського. Саме під впливом Богданова майбутній композитор почав власну етнографічну працю».


==Богданов на сторінках роману==

У Києві у видавництві «Радянський письменник» (нині — «Український письменник») 1986 року побачив світ накладом 50 тисяч примірників роман українського письменника Бориса Васильовича Янчука (1935—2009) «Незакінчена опера», присвячений Миколі Леонтовичу. Книжку підписано до друку 4 червня 1986 року. Згодом видано аудіокнижку за цим романом. У рецензії до неї сказано:
«Роман про складну життєву долю непересічного майстра обробки народних пісень, а також автора незавершеної опери «На русалчин Великдень». Чимало сторінок роману присвячено ніжній любові композитора до свого вірного друга й помічника — дружини Клавдії Ферапонтівни.

Борис Янчук — український письменник, що переслідувався органами КДБ за написання роману «Незакінчена опера», де виклав правдиву версію убивства видатного українського композитора Миколи Леонтовича».
На сторінках роману також зображено вчителя церковного співу Подільської духовної семінарії Богданова, коли там навчався Леонтович, тодішнього ректора семінарії — протоієрея Михайла Щеглова, а також Івана Лепьохіна.
Дещо про Щеглова. В «Церковних відомостях» № 48 за 1891 рік сказано: «Ухвалою Святішого Синоду від 30 жовтня — 23 листопада 1891 року за № 2728, смотрителя Житомирського духовного училища, кандидата богослов’я, священника Михайла Щеглова призначено ректором Подільської. духовної семінарії, зі введенням у місті Житомирі, на підставі примітки до § 24 Статуту духовних семінарій, у сан протоієрея». «Подільські єпархіальні відомості» № 42 від 1903 року повідомили: «Ректора семінарії протоієрея М. Щеглова й інспектора Ів. Олесницького переміщено — першого на посаду ректора Костромської семінарії, а другого — смотрителя Мстиславського духовного училища. На посаду ректора Подільської семінарії призначено (з 16 серпня 1902 року) інспектора Ставропольської семінарії священник Миколу Малиновського, зі введенням його в сан протоієрея, а на посаду інспектора — смотрителя Заіконоспаського духовного училища колезького асесора Івана Євсеєва (з 4 вересня 1902 року)». Отже, протоієрей Михайло Щеглов був ректором Подільської духовної семінарії близько 11 років, у 1891—1902 роках.

П’ятий розділ роману (сторінки 49—51) цілком присвячено Богданову. Правда, його названо не Юхимом Андрійовичем, як насправді, а Євгеном Олексійовичем. Іван Лепьохін в інтерпретації автора став Іваном Лепехіним, в романі його вказано як відомого кам’янецького музиканта, хоча в Кам’янці-Подільському Іван Лепохін служив приблизно три роки (у 1897—1900 роках). Наводимо повністю п’ятий розділ роману:
«— Чому ж ти мені про це не сказав, Адаме?
— Я й сам не знав, Колю. Оце тільки почув.
— Немає Богданова. І ніколи вже не буде тут нашого Євгена Олексійовича, — журився Микола.


Очі заступає сива тремка запона. Микола спиняється на доріжці, притуляється щокою до пораненого стовбура старого клена. Це ж скільки років ходжено цією дорогою до хати Богданова. А тепер... Стоїть одинцем-сиротою його оселя за яром, на белебні. На порозі — зажурена господиня: «Нема Євгена Олексійовича. Виїхав цього літа, — витирає кінчиком фартуха заплакані очі. — Мусив, бідолаха, зійти їм з очей. Вже так вони напекли йому. Кожної ночі — трус! І що в нього знайдеш? Нічого. Що в музики найдеш!»
А Микола йшов до нього, щоб показати своєму вчителеві пісні, записані під час вакацій на Поділлі, в рідному селі.
Мне в руках товстого зшитка, який чомусь важчає, потім стає таким, що й тримати несила.
Микола притискає його до грудей, аби не випустити, згадує слова Богданова: «Я ніколи такого не казав у вічі своїм вихованцям, а вам скажу. Ви — талант! Вас чекає велике майбутнє. Не тут, не тут! Бережіть себе, не тринькайте часу дарма. Бо тільки через важке життя, труд невсипущий до вас прийде справжній успіх».

Його слова назавжди закарбувалися в Миколиній пам’яті. А їх значення було зараз особливо відчутним для юнака.
Незабутній день, коли Леонтович диригував на шкільному святі. Опісля того особливо підкреслено почали вітатися з ним семінаристи. Навіть Щеглов не втримався, здвигнув плечима і скупо зронив: «Хорошо». А якось, зустрівши Миколу після уроків, він сказав: «Щось ви, голубчику, почали гірше вчитися. Були кращим учнем, а тепер... Може, забагато виспівуєте?» — «Здається, ні, — відповів Леонтович. — А зубрити богословні не можу». — «Попрошу не забувати, що наша семінарія — не консерваторія. Так можна й на повторний курс зостатися...»
На другий день ректор викликав до себе керівника семінарського хору Богданова. «Чи не здається вам, що дуже вже вільно себе почуває Леонтович? Він, бачте, втомився зубрити богословні дисципліни!» — «Та вчить він, пане ректоре, але… його пристрасть ― співи й музика!» ― «Слухайте, добродію, щось і ви не туди гнете!» ― «Вибачте, але Леонтович ступив далі нотної грамоти, добре засвоїв елементи музичної теорії і гармонії. Хіба це кепсько?» — «Хай собі буде учнем. І не панькайтесь із ним більше за всіх». — «Хай? Справді, з Леонтовичем ми зустрічаємось іноді і поза уроками, бо йому треба більше, ніж іншим...» — «Не збивайте його, хай учиться», — стримано мовив Щеглов, вдаючи, ніби не чув сказаного. А сам втупився в якісь папери на столі. На скронях йому набрякли жили, лице поволі багровіло, робилося малиновим. «Нічого, посидиш другий рік у шостому класі — присмирнієш... Це я тобі обіцяю, голубе!..»
Сьогодні Микола йшов до свого вчителя, ніс йому свої скарби, бо ті скарби не всім були доступними.


Юнак вдруге переживав велику втрату.

Першою був Яків Бандуренко. Другою — Богданов. Це він виховував своїх учнів на класичних зразках — творах Березовського, Веделя, Бортнянського, Лисенка й Глинки, навчив розуміти пісню як джерело невичерпної людської мудрості. Богданов — досвідчений музикант, теоретик, диригент і фольклорист, що здобув музичну освіту в Петербурзькій співочій капелі. Він — автор багатьох музично-теоретичних посібників, статей про народну музику.
А скільки зробив чудових обробок старовинних мелодій!
Часто до Богданова приходив у гості відомий кам’янецький музикант Іван Лепехін, і вони разом співали народних пісень, котрі назбирав Микола в селах Поділля. До пізніх ночей засиджувалися в затишній хатині Богданова.
Пам’ятає Микола, як він, сідаючи за фісгармонію, казав: «Народ створив пісню. А ми ниньки ховаємо її, ховаємо так глибоко, аби, чого доброго, хтось не викрав нашої любові до народної пісні. Бо ж одразу припишуть тобі неблагонадійність. Вдумайтесь ви, неблагонадійні, бо цінуєте й бережете створене вашим прадідом, дідом, батьком... Як це жахливо. Справді, як жахливо!..» Ось за що і його переслідувала поліція...
Богданов розгортав збірник обробок народних пісень Лисенка, й хатню тишу виповнював його дзвінкий голос в дуеті з чудовим баритоном Лепехіна:
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька...
Та заболіло тіло бурлацьке біле,
Ще й головонька…


Хто склав цю пісню, хто наснажив цю величну картину, ці неповторні образи такою широкою та щирою мелодією? Хто цей великий музика? Народ! Отой, що віками стогне від губернаторів, поміщиків та всіляких там «святих» шахраїв серафимів. Отой сірий мужик, темний, затурканий, і є великим поетом та музикою. Ім’я йому — народ!
Скільки ж отих скарбів у віках заховано, скільки золотих розсипів зорями засіяно! Хто ж добуде їх, визбиpaє?
Так, саме завдяки Богданову й Лепехіну він уперше познайомився з творами Глинки, Даргомижського, Сєрова, Верді, Гуно, Бізе...
Під ногами сухо тріскотять перші опалі листки з кленів, скрегоче пісок. Поруч ступає Адам. Лице його бліде. Жодна рисочка, жилочка не ворухнеться, наче воно з гіпсу, застигле, здається, навіки болючою маскою. Мовчить, бачить, як переживає Микола. Як виблискують пекучими слізьми та горем його променисті очі. Ступає неквапом, наче пливе крізь густий туман чи тяжкий сон, міцно притуливши до грудей зшиток з піснями, котрі ніс сьогодні на пораду своєму доброму, незрадливому другові — вчителеві».
Про Богданова мовиться вже не так широко й на інших сторінках роману. Ось початок сьомого розділу на сторінці 58:
«— Як ти смів? — стискає кулаки Щеглов, буряковіючи. — Як ти, негіднику, посмів осквернити обитель отця Серафима? Скажи!..
Микола зблід.
— Ви... Ви не маєте права мене ображати!..
— Я маю право вигнати тебе із семінарії. Думаєш, як регент, то все тобі дозволено? Ним тебе зробив випадок. Виїхав Богданов, то дякуй, що взяли...
— Богданов не виїхав, його поліція затравила... — на диво спокійно вимовив Микола. — Робіть, що хочете, — стишив голос. — Зрештою, я нічого не вчинив, щоб зараз каятися. Все, що...
― Стривай-но, як це не вчинив? — обірвав Щеглов. — Сядь! — Підійшов до вікна, підтягнув штору. Робив це він не тому, що в кабінеті раптом стемніло. Щеглов про щось зосереджено й напружено думав. Дивно, але кудись зникла його пасія. В очах горіла ненависть до семінариста, який учора неподалік воріт монастиря зібрав таких, як сам, і співав з ними мирських пісень. Натовп змовк і слухав. Що міг знати натовп? Він очікував зцілення. Тижнями простоював під ворітьми, аби отець Серафим дозволив увійти. Аж тут несподіванка! Звідкись узялись молодики в чорних семінарських френчах та як ушкварять «Гандзю»! Який же тут отець Серафим зі своїми проповідями! Скандал!..»
Ще одну згадку про Богданова подано на сторінці 73:


«Місячна доріжка пролягла від столика через усю кімнату. А на тому столику біліє в синювато-примарному світлі дорогий подарунок його шанувальників та друзів.
Микола пригадує, як одного разу під час домашніх занять вчитель Богданов розповідав історію створення опери «Черевички». Вона найбільш запам’яталася Леонтовичу. Бо тільки Чайковський міг створити цей шедевр.

1870 року Петербурзьке російське музичне товариство замовило Олександру Сєрову оперу на сюжет «Ночі перед різдвом» Гоголя. Та композитор раптово помер, і оголосили конкурс імені Сєрова на твір цієї опери на лібретто відомого поета Якова Полонського. У тому конкурсі брав участь і Чайковський. За три місяці він написав оперу «Коваль Вакула».

У 1874 році жюрі — видатні композитори та визначні музиканти Римський-Корсаков, Направник, Рубінштейн — одноголосно вирішило присудити Чайковському одразу дві премії — першу і другу.
У листопаді 1876 року на сцені петербурзького Маріїнського театру опера була поставлена. Проте Чайковського це не заспокоїло. Через десяток років він переробив оперу, назвавши її «Черевички». Цього разу прем’єра відбулася у московському Великому театрі в січні 1887 року. Петро Ілліч сам уперше став за диригентський пульт.
«А що, може, і я колись стану композитором...» Від цієї думки Миколі раптом запекло у грудях, пересохло в горлі. Схопився з ліжка, підійшов до столу, почав жадібно пити з череп’яного кухля воду. Вгамував спрагу, погасив той вогонь, що спалахнув йому всередині».

==Рецензія в «Донбасі»--

У двомовному літературно-художньому та громадсько-політичному журналі Спілки письменників України «Донбас», що виходив у Донецьку, 1987 року вміщено рецензію на роман Бориса Янчука «Незакінчена опера». Український літературний критик, доктор філологічних наук Євген Миколайович Прісовський (1933—2007) у статті «Безсмертя пісні», поданій на сторінках 101 та 102, писав, зокрема:
«Раз по раз стрічаємося із набридлим уже стандартом. Так, нічого нового не додала до наших знань про переслідування української культури до Жовтня та сцена, де помічник інспектора забороняє семінаристам співати народних пісень. Як бюрократичний документ, як гірший взірець службової характеристики, сприймаєш рядки, в яких мовиться про Леонтовичевого вчителя Богданова: «Це він виховував своїх учнів на класичних зразках — творах Березовського, Веделя, Бортнянського, Лисенка й Глінки, навчив розуміти пісню як джерело невичерпної людської мудрості. Богданов — досвідчений музикант, теоретик, диригент і фольклорист, що здобув музичну освіту в Петербурзькій співочій капелі.

Він — автор багатьох музично-теоретичних посібників, статей про народну музику».
Розповідь у романі витримана в лірично-психологічному ключі».

Свідоцтво з оцінками Леонтовича Свідоцтво з оцінками Леонтовича 
==Література==
Янковська О. В. Леонтович Микола Дмитрович // Енциклопедія історії України. — Том 6: Ла — Мі. — Київ: Наукова думка, 2009. — Сторінки 119—120.
Завальнюк А. Ф. Микола Леонтович. Листи, документи, духовні твори. До 130-ї річниці від дня народження / Видання друге, доопрацьоване і доповнене. — Вінниця: Нова книга, 2007. — С. 13, 14.
Іванов Володимир. Відвертість митця // Українська культура. — 1997. — № 10. — Сторінки 28—30.
Димченко С. С. (м. Рівне). Подільська духовна семінарія в житті та творчості Миколи Леонтовича // Кам’янеччина в контексті історії Поділля: Науковий збірник. — Том 1. — Кам’янець-Подільський, 1997. — Сторінки 112—113.
Лиманський П. Т., Тягло Є. І. Микола Дмитрович Леонтович // Персоналії в історії національної педагогіки. 20 видатних українських педагогів: Навчальний посібник / [за редакцією А. М. Бойко]. — Полтава, 2002. — С. 202—230.
Іванов В. Ф., Іванова Л. О. Леонтович — збирач народних пісень. — Миколаїв — Вінниця: ВМГО «Розвиток», 2007. — 144 сторінки.
Гусейнов Григорій. Тіні забутого парку: Малюнки з уяви. — Книга перша. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2007. — 336 сторінок.
Житкевич Анатолій. Микола Леонтович // Український календар. — Варшава, 1977. — Сторінки 124—127.
Янчук Б. В. Незакінчена опера: Роман. — Київ: Радянський письменник, 1986, — 237 сторінок.
Прісовський Євген. Безсмертя пісні: Критика // Донбас: Літературно-художній та громадсько-політичний журнал Спілки письменників України. — Донецьк, 1987. — Сторінки 101—102.


На фото:
Микола Леонтович(фото вгорі сторінки). Кам’янець-Подільський, 1898 рік. Реставрація Дмитра Бабюка. З колекції Анатолія Паладійчука.
Свідоцтво Миколи Леонтовича 1899 року про закінчення Подільської духовної семінарії. Сторінка 1. З Державного архіву Хмельницької області.
Свідоцтво Миколи Леонтовича 1899 року про закінчення Подільської духовної семінарії. Сторінка 2. З Державного архіву Хмельницької області.


------

Прокоментуй Цей Пост:

Схожі Новини