Коли великий литовський князь Ольгерд та його племінники, брати Коріатовичі, перемогли трьох татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а 4 племінники вирішили залишитися на цих землях. Край зачарував їх своєю красою: у диких лісах багато було дичини, земля неозора просила плуга, щоб давати гарні врожаї, джерела манили чистою водою, річки були повні риби.
Поїхали якось брати полювати на оленів. Але відстав старший брат, щоб коня напоїти, і заблукав... Глянь — із-за куща на пагорб вибіг олень. Роги його золотились у відблисках сонця, а копита були срібні. «От вполювати б мені того оленя, тоді б слава про мене линула, як про неперевершеного мисливця», — подумав князь Олександр.
Скочив він на коня і вирішив вполювати того оленя. Але біг той олень так, що здавалось, ніби манить князя за собою. Ось олень знов поруч. Здавалось, що стріла влучила, але ні — застрягла у пенькові. А олень зник. Зажурився князь, подумав: «Будуть з мене тепер сміятися, що нічого не вполював, ще й заблукав».
Але дивиться — олень поряд із ним і каже до нього людським голосом: «Сідай на мене, я виведу тебе з лісу. Я довезу тебе до місця, що дасть тобі славу і буде тобі, як дім рідний. Я покажу тобі острів чудовий, який посеред підківок щастя. Там давно ворогами місто зруйноване, засипані землею його мури, місто в руїнах спочиває, а ти його відродиш разом з братами і будеш мати славу на всі часи. Ти і брати твої будуть там князювати, багате буде місто і вільні люди. А щасливі будуть люди, якщо між собою не будуть сваритися. А про те, що не зміг вбити ти мене, золоторогого і срібнокопитного, не жалкуй, бо я не олень, я мрія твоя про удільне князівство».
І повіз олень князя до того острова, і показав туди таємну дорогу, і залишив князя, який, на полюванні втомившись, заснув міцно. А коли прикинувся, то одразу поїхав кликати братів подивитися на острів. І сподобалось його братам це місце також, бо скелями захищений острів. Наказали Коріатовичі своїм воїнам вирубати ліс. Почали будувати перші кам`яні житла на острові, а там, де і зараз знаходиться фортеця, у князів був феодальний замок, що захищав вхід у місто. І написали Коріатовичі грамоту «на замку», в якій надали право тим, хто захоче в цьому місті жити, 20 років податі не платити і самоурядовуватися, тобто самим своїм общинним життям керувати.
І скоро багато різного люду роботящого — майстрів і купців - у місто переселилося. А назвали місто князі Кам`янцем тому, що з каменя місцевого (вапняку) будувався, а річку навколо Кам`янця назвали — Смотрич, від слова «смотреть», тому що чиста була така у річці вода, що як зі скелі вперше брати подивились вниз — то навіть крізь воду все, до камінців на дні проглядалось. Було навіть видно, як риба у річці пливе.
А пам`ять про оленя золоторогого — це золоті купола храмів, якими так славився Кам`янець. Будували храм, щоб не тільки скелі, а й Бог кам`янчан захищав!
