Краса Кам`янця — це його високі скелі, на яких він побудований та скелями оперезаний. Своєрідною підковою міцно захищають скелі місто. Кажуть і вірять кам`янчани, що та скеляста підкова є оберегом щастя для всіх молодих дівчат і хлопців, що хочуть об`єднатися в сім`ю і народити дітей, як продовження свого земного життя і справ.
Але остров`яни за всю багатовікову історію міста бачили не раз прихід завойовників. Століттями різні зайди палили, грабували, нищили все те, що надбано було міщанами важкою наполегливою працею.
Найстрашнішим був час, коли увійшли в місто турки султана Магомета IV. Перемогли вони двохнедільну героїчну оборону і через Руську браму увійшли в місто, плюндруючи цю землю, йшли по трупах захисників міста, попираючи ногами християнські ікони. Красунь-кам`янчанок перетворили на наложниць, а хлопчиків забирали, щоб виховувати їх яничарами — катами рідного народу. Як тільки могли, старались дівчата уникати нелюдів — людоловів: переховувались у лісах, у печерах. Але й там їх знаходила ворожа зграя Мотузками в`язали дівчатам руки, прив`язували до сідел коней і гнали під пекельним сонцем у далеку турецьку тяжку неволю, де й мови рідної ніколи не від кого їм вже не судилось почути.
Ось настав останній вечір на рідній землі. Зібрались дівчата і тихо сльози ллють із відчаю, з туги, сльозами вмиваються. Як хотілось сердешним, щоб хоч щось на згадку про них залишилось на рідній землі. І сталося чудо: відкрилося джерело на тому місті, де полонянки сиділи і плакали, прощаючись з містом перед розлукою. Із джерел цілі водоспади стікають ось вже багато століть з високих каньонних берегів у річку Смотрич. Оповідають ці водоспади своїми звуками про біль і смуток, про любов до рідної землі, що ніколи, на відміну від земної любові,не має кінця і безсмертна, як наша душа, як любов до Бога, що райську красу природи не землі створив! Ось про що шепочуть нам води водоспадів і струмків, які люди звуть «Сльози полонянок».