Мозаїчні панно Поділля – біля джерел, криниць та на автобусних зупинках - це унікальна історія, яка зникає просто на наших очах. Більшість цих об'єктів з’явилися у 1970–1980-х роках, а на дорогах «республіканського значення» під час підготовки до Олімпіади-80.
За радянських часів, траса Хмельницький-Кишинів через Нову Ушицю та Стругу активно використовувалася: нею регулярно курсували рейсові автобуси між областями України та Молдавською РСР.
Сьогодні цей відрізок має суто місцеве значення та офіційно класифікується як автошлях О231104 (Струга — Рудківці — Дністровське водосховище). Напевно, що через її стан південь Хмельниччини - це Terra incognita для туристів, а у Рудківці доступні тільки сміливцям на позашляховиках.
Чому саме мозаїка? Вибір мозаїки для оздоблення павільйонів та джерел мав чітке практичне обґрунтування. Дорожні умови- це вплив вихлопних газів, різкі перепади температур, вітер, дощ і сніг. Звичайну фарбу довелося б оновлювати щороку, тоді як керамічна плитка чи смальта зберігали первинний колір десятиліттями, демонструючи стійкість до таких умов. Окрім витривалості, цей матеріал дарував митцям унікальну свободу. Дослідники радянського монументального мистецтва відзначають, що в мозаїках на зупинках практично немає пропаганди. Оскільки зупинки вважалися малими архітектурними формами, то жорсткий цензурний контроль з боку влади тут був послаблений. Саме тому придорожній простір став майданчиком для самовираження художників: тут переважали народні мотиви, рослинні орнаменти та унікальний місцевий колорит. У технічному виконанні павільйонів Поділля найчастіше використовували мозаїку з битої керамічної плитки. Шляхетна та дорога смальта з'являлася значно рідше і, переважно, в особливих держзамовленнях або авторських роботах авторитетних майстрів.
Автобусні павільйони будували та оздоблювали на замовлення обласних дорожньо-будівельних управлінь, які тісно співпрацювали з регіональними відділеннями Художнього фонду УРСР. Втім, імена авторів більшості об'єктів залишаються невідомими. Майстри-монументалісти та студенти художніх інститутів часто фігурували лише у внутрішніх відомостях фінансової звітності. Крім того, на дорогах місцевого підпорядкування до роботи залучали як професіоналів, так і народних аматорів, через що їхні імена взагалі не зафіксували в документах.
Достеменно відомо, що автором кількох знакових мозаїк є подільський художник Іван Кляпетура, який жив і працював у Кам’янці-Подільському. Його неповторний почерк і сьогодні можна впізнати на зупинках Хмельниччини - у Колибаївці, Гаврилівцях та Жванці, а також на бессарабському березі Дністра у Чернівецькій області- в Атаках, Хотині, Чотирьох Корчмах та Довжку.
Втім, серед усіх витворів мистецтва мозаїкам щастить найменше. Їх неймовірно важко реставрувати й практично неможливо перенести в інше місце, але дуже легко знищити. Катастрофічним прикладом цього став квітень 2021 р., коли в межах програми «Велике будівництво» Укравтодор безжально зніс 8 унікальних мозаїчних зупинок на трасі Н-03 між Хмельницьким та Кам’янцем-Подільським.
Павільйони, які ви бачите на фото, поки що існують. Втім, без термінової реставрації та внесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України на них чекає така ж сумна доля - подальше руйнування та остаточне демонтажне знесення. Проте є й позитивні приклади. Надію на порятунок монументальної спадщини дає проєкт «Кінцева», у межах якого розпочалася професійна реставрація унікальної мозаїчної зупинки в с. Січинці.